З любов’ю до рідного міста

 

Саме під такою назвою нещодавно відкрилася в бібліотеці-філії №6 виставка картин та ліплення з гіпсу відомого в Кропивницькому художника Володимира Костанді. Він є активним читачем цієї бібліотеки, в її фондах зберігаються дві його картини: портрет Юрія Гагаріна та етюд зоряного неба. 

 

Володимир Євгенович Костанді  народився  в 1935  році у Ленінграді.  Його батько був капітаном третього рангу на лінкорі «Жовтнева революція», а мама працювала в театрі костюмером. Володя разом зі своїм молодшим братом Женею любили малювати. Та безтурботне дитинство закінчилося у вересні 1941 року, коли почалась війна та голод. Батько влаштував дітей в дитячий будинок, який евакуювали з блокадного Ленінграда до Кіровської області. Саме там Володимир почав відвідувати гурток малювання. У 1945 році цей дитячий будинок  з евакуації переїхав на Петроградську сторону, проте Володі та Євгену повертатися було нікуди. Дідусь з бабусею загинули від голоду під час блокади,  батько помер від туберкульозу, а мати була неправдиво ув’язнена на 15 років через зниклі костюми в театрі. Протягом терміну неволі  вона ніколи не занепадала духом і навіть керувала самодіяльністю  в’язнів.

 

Коли вона вийшла на волю, Володимиру було 22 роки. Зінаїда Михайлівна переїхала в місто Новий Світ на Донбасі, а потім — у Волинську область. — Мама любила мистецтво, поезію, музику, театр, — згадує Володимир Євгенович. — Вона мала творчу натуру, багато ентузіазму, віру в людей. Усе своє подальше  життя  працювала директором будинків культури, клубів,  кінотеатрів, керувала самодіяльними колективами у багатьох містах і селищах України. Мама була фанатиком  у своїй роботі, в любові до батьківщини, в умінні називати речі своїми іменами, у вірі до людей і в прагненні допомагати їм.  Вона допомагала людям до кінця свого життя. Працювала і за себе, і за інших. Була  небайдужою.

 

У 1962 році в журналі «Клуб» вийшла стаття «Її улюблені квіти», присвячена директору кінотеатру «Енергетик» селища Новий Світ, що на Донеччині, Зінаїді Костанді. Її улюбленими квітами були ніжно-жовті мімози. Ніщо не зломило цю жінку: ні втрата чоловіка і розлука з дітьми, ні голод, ні війна, ні в’язниця. Ніякого озлоблення, ненависті, образи за сплюндроване життя. Лише віра в людину, сила волі, бажання працювати і приносити користь суспільству. І на пенсії Зінаїда Михайлівна Костанді працювала, готувала і проводила концерти художньої самодіяльності, робила стінгазети, займалася бібліотекою, їздила по містах і ходила по кабінетах, вибиваючи все необхідне Мілецькому інтернату для інвалідів та престарілих, в якому сама жила.

 

 

 

— Володимире Євгеновичу, а де ви навчалися?

 

— В 1948 році я вступив до ремісничого училища, і закінчивши його за спеціальністю «Фрезерувальник-універсал», працював на Ленінградському взуттєвому заводі «Вперед». В 1954 році за комсомольською путівкою поїхав до Казахстану на цілину, де працював теслярем і будував «фінські будиночки», в яких жили робітники. Потім  мене призвали в армію на Донбас, де будував шахти. З Донбасу запросили до Кіровограда. Тут я почав працювати фрезерувальником на заводі «Червона зірка». Жив у «чоловічій» частині гуртожитку заводу, а на вихідних ходив на танці, куди запрошували «жіночу» половину гуртожитку. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ніною, яка після закінчення ремісничого училища пішла працювати на «Червону зірку».

 

 

Володимир Костанді працював верстатником, малярем, оформлював з головним художником таблички, гасла, стенди. Ще Володимир Євгенович закінчив Львівський поліграфічний університет ім. І.Федорова за спеціальністю «Художник-графік», все життя збирав літературу про мистецтво, брав участь у виставках — його роботи радували відвідувачів у картинній галереї, в бібліотеці ім. Д.Чижевського, в інших бібліотеках. Він мав чотири персональні виставки, які отримали гарні відгуки. Три роки тому в обласному художньому музеї відбулася виставка Володимира Костанді, на якій були присутні нащадки роду Ельворті.   Вони купили одну з картин художника, де була зображена сіялка та завод «Червона зірка», й вивезли її в Америку (в XIX ст. їхні предки були засновниками заводу ім. Ельворті («Червона зірка»). 

 

— В яких техніках і на яку тематику ви пишете?

 

— Я пишу в багатьох техніках: олія, акварель, графіка, гуаш, У мене є картини різної тематики: портрети, картини історичних пам’ятників рідного міста, пейзажі рідного міста, а в радянські часи я зображав на своїх картинах вождів, зокрема, у мене є портрет В.Леніна.

 

— Розкажіть, будь ласка, про свою родину і грецьке коріння.

 

— У мене велика родина — п’ятеро дітей, дев’ять онуків та п’ять правнуків. Сини та молодша донька живуть у Кропивницькому, одна з доньок — в Одесі, а найстарша — в Хабаровську. Валентину  Володимирівну під час відрядження до Петербурга спитали, чи не родичка «саме того» Костанді. Посидівши в архіві, Валентині вдалося з’ясувати, що відомий художник Кіріак Костанді — її прапрадід. Кіріак Костянтинович Костанді народився недалеко від Одеси в 1852 році в родині грецького емігранта К.К.Васількеті (Константініді), вочевидь саме це й стало основою прізвища Костанді. Під час навчання  в Академії мистецтв він змінив грецьке підданство на російське, потім створив сім’ю. Довгі роки викладав у Одеському художньому училищі. Після революції К.К.Костанді працював експертом місцевої комісії з охорони пам’ятників старовини, брав участь в реорганізації училища і Музея  вишуканих мистецтв. А в наші дні славне ім’я Костанді  носять художня школа і одна з вулиць  Одеси. Родинні зв’язки втратилися в епоху революцій та війн, і батько Валентини Володимирівни, вихованець дитячого будинку, довго не знав нічого про своє коріння і не міг розповісти про них своїм дітям. Маючи лише маленьку фотокартку відомого художника з грецьким корінням, я написав  портрет видатного предка.

 

І якщо прізвище Костанді відоме у Петербурзі, Одесі, Кропивницькому, то зараз і на Далекому Сході є носії грецького прізвища, які безпосередньо пов’язані з мистецтвом. Валентина  грає на  віолончелі, багато років вона пропрацювала у філармонії, а зараз викладає культурологію в Далекосхідному університеті шляхів сполучення. Її діти теж не байдужі до музики: донька грає на скрипці, а сини на роялі.

 

—  А чим ви займаєтеся зараз?

 

— І зараз, коли я вже на пенсії, пишу портрети, пейзажі, співаю в хоровій капелі «Червоної зірки» імені Почапського і в хоровому колективі «Отрада». 

 

Спокійний, доброзичливий, усміхнений, він завжди готовий допомогти будь-кому, хто до нього звернеться. Важкі блокадні роки, сирітське дитинство, смерть батька, ув’язнення матері, життєві труднощі не розлютили, не зробили жорстокою цю людину. Мабуть, це любов до живопису, пісні та просто життя врятували його. Тож, бажаємо Володимиру Євгеновичу міцного здоров’я та творчого натхнення.

 

Світлана Ніколаєвська

 

Нагадаємо: Місцевого скульптора Віктора Френчка нагородили премією Вінтенка

   

                     Національний фестиваль “Кропивницький-2018”. Як це було