Знайомтесь, я ваш депутат! — Олександр Цертій

 

Депутат міської ради Кропивницького Олександр Цертій — успішний підприємець, керівник підприємства «Альянс-Трейдинг». Водночас він — батько двох синів, громадський та політичний діяч, автор вагомих для міста ініціатив. Про найбільше багатство у світі й те, як вдалося з «нуля» створити прибутковий бізнес, чому подався в депутати, — Олександр Миколайович розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Первой городской газете».

  

— Наше прізвище походить із Новоукраїнки, — пояснює Олександр Цертій. — Всі Цертії, які живуть у Кропивницькому, родом звідти. Батько народився в багатодітній родині, був талановитою дитиною, гарно навчався. Після школи поїхав здобувати вищу освіту в Київському університеті імені Шевченка і став будівельником. 

Після закінчення навчання за розподілом прибув до Кіровограда, пройшов усі ланки професії: був муляром, виконробом, керівником тресту. Завдяки татові я також добре знаю будівельну галузь, знаю, що таке відповідальність. Батьків приклад мене надихає.

 

Наша родина була не надто заможною. Звичайна сім’я: мати працювала інженером, а батько, хоч і обіймав високі посади, був людиною дуже правильною. Багато часу він приділяв роботі, тож нашим вихованням більше займалась мама.

 

Я завжди любив навчатись і був відмінником. Спочатку у 34-й школі, потім у кібернетико-технічному коледжі. Мені подобалось досягати якогось результату, а не просто вчитись заради процесу. З’явились комп’ютери, я захопився програмуванням. Та навчальної літератури з нового предмету майже не було. Треба було вишукувати інформацію самому, власноруч опановувати секрети комп’ютерних програм. Здебільшого вона була на англійській мові — тож був стимул ще й добре вивчити англійську. Але це мені подобалося.

 

— У вас був комп’ютер?

 

— Ні, тоді рідко хто міг дозволити собі мати вдома таку розкіш. У 1993 році, закінчивши коледж, я вступив до КІСМУ за напрямком програмування засобів обчислювальної техніки. Це була перша група за цією спеціальністю. Мене туди взяли без іспитів, інститутська програма була знайома мені по коледжу. Я навчався в групі разом з хлопцями-програмістами, яким так само, як і мені, було цікаво. Зараз чимало з них живуть і успішно працюють за кордоном у великих компаніях.

 

— Не було бажання емігрувати, як колеги?

 

— Я тоді не побачив перспектив у занятті програмуванням. Тому вирішив продовжити навчання там, де можна було забезпечити свої фінансові потреби, аби більш упевнено дивитись на життя. Родина наша була незаможна, країна була на зламі планової економіки СРСР — тому треба було самому щось шукати, прилаштовуватись і чогось досягати.

 

— Це правда, що ви розпочали свій перший бізнес ще студентом?

 

— Так, у 18 років я створив перше підприємство, яке займалося складанням комп’ютерів та продажем комплектуючих до них.

 

— Тобто ви жодного дня не працювали в державних або приватних структурах та підприємствах?

 

— Ні. В мене ніколи не було керівника, свою роботу я планував і організовував самостійно.

 

— Скажіть як керівник, який знає закони економіки й суспільства: держава — це також велике підприємство. Чому ж воно весь час є збитковим?

 

— Державне управління нічим не відрізняється від управління у приватних структурах. Існує теорія і практика менеджменту. Головне — вірно ставити завдання, розуміти, куди рухатись. Це головне завдання керівника, який до того ж має бути лідером у своєму колективі. Треба правильно визначити пріоритети і розставити завдання, розуміючи, що колектив — це складна структура і в ньому кожен має займатися своєю справою. І друге, не менш важливе, — це контроль за виконанням. Якщо не буде першого або другого — результату не досягнемо.

 

— Ви суворий керівник?

 

— Швидше навпаки. У мене є партнер, суворіший за мене. Вважаю, що я вимогливий, але справедливий.

 

— Коли ви відчули потребу балотуватися в депутати міської ради? Прийнято вважати, що таким чином люди лобіюють власні конкретні інтереси.

 

— У мене часто про це запитують. Але все почалося дещо інакше. Я, як і батько, пройшов у бізнесі весь шлях знизу до самого верху. Зараз позиціоную себе як представника середнього бізнесу. Але цей шлях був дуже складний і тернистий. Траплялись різні ситуації, включаючи спілкування з фіскальними й контролюючими органами. Були часи, коли хотілося просто все кинути й піти інших шляхом. Але якщо є мета та розуміння кінцевого результату — ти проходиш випробування і розумієш, що вони неминучі. Завжди будуть якісь проблеми, котрі вимагатимуть неймовірних зусиль. Це раніше я вважав, що можна досягти якогось рівня розвитку і на цьому зупинитись, розслабитись і отримувати дивіденди. Але досвід показує, що цього не буде ніколи. Весь час треба працювати, вирішувати проблеми, проходити чергові випробування.

 

Так само і в політиці. Поки я рухався своїм шляхом у бізнесі, просто спостерігав за другою — іншою частиною нашого життя. Це був ніби паралельний світ. Я бачив політиків, депутатів, держслужбовців, спостерігав за тим, як у місті зникає комунальне майно, рекреаційні зони, зелені насадження — натомість з’являються незрозумілі потворні будівлі, споруди і процвітає корупція. Тоді ще мало про це писали у ЗМІ, тому мало хто вникав у суть рішень, які приймала міська влада. Мова йде, зокрема, й про рішення міської ради № 405 «Про розгляд звернень юридичних та фізичних осіб з питань регулювання земельних відносин». (Воно дозволило отримати проекти на розроблення проектів землеустрою в парковій зоні майже 800 фізичним та юридичним особам. — Ред.).

 

У той же час підприємцю було важко вирішити елементарні виробничі питання. Здавалося б, усе просто: хтось хоче побудувати підприємство на земельній ділянці, створити робочі місця. Але для цього треба мати знайомих у міській раді, дати хабарі та ще рік зачекати, доки приймуть необхідні рішення…

 

Для мене це завжди було незрозумілим. У бізнесі основними «китами» є свобода, конкуренція і право. На цьому стоїть світ. Не існує інших методів та засад, якими б розвивався бізнес або, відповідно, країна.

 

Тож я почав більш прискіпливо приглядатись до політики, з’ясовувати причини такого стану справ. Доводилося часто спілкуватися з мешканцями Балашівки — промислової зони, де поруч із підприємствами знаходяться житлові будинки. Так чи інакше, до мене завжди зверталися з проблемами і працівники мого підприємства, і мешканці мікрорайону. На прикладі свого будинку, де я тоді жив разом з батьками, я також бачив, що в місті нічого позитивного в плані розвитку не відбувається.

 

Я розумів, що місцевий політикум потребує оновлення. Я бачив, що більшість із міської політичної еліти — звичайні ділки, які прийшли до влади, щоб швидко розбагатіти. Раніше я цього не усвідомлював.

 

Водночас мені почали пропонувати люди: «Ви досягли успіху у своїй справі, маєте розуміння й досвід. Ідіть у політику!» І переконали.

 

Вперше я спробував себе на виборах у 2010 році, але програв своєму опоненту. Можливо, інший би просто забув про людей, які висловили йому довіру. Але до мене продовжували звертатись громадяни зі своїми проблемами, і я не міг їм відмовити. Так вийшло, що весь час я, не будучи депутатом, опікувався цим округом.

   

— Це схоже на хобі.

 

— Швидше розуміння, що хтось це має робити. Мабуть, це місія, яка дає відповідь на запитання: чому я пішов у депутати? Таке трапляється. Коли я став батьком, у мене змінилось уявлення про свою роль у світі. Я зрозумів, що моя мета як людини — залишити за собою майбутнє. Дуже хочеться, щоб це майбутнє було тут, у нашому місті. Щоб у пошуках кращої долі не виїздили за кордон чи в більш заможні міста ті, хто можуть збудувати його вдома. Власне, оця мета й усвідомлення місії спонукають до розуміння, що місту потрібні якісні перетворення.

 

— І тому ви вдалися до другої спроби стати народним обранцем?

 

— Я просто змушений був це зробити. До мене прийшло розуміння: хочеш, не хочеш, а мусиш іти — бо зрештою хтось це має робити. Інших людей немає. Немає на окрузі таких, які б хотіли стати депутатами не заради дерибану землі й комунальної власності, а щось зробити для мікрорайону. Найголовніше — створити якісь перспективи, потенціал у місті, щоб тут росли наші діти, щоб воно не стало райцентром.

 

— Мені не почулося про райцентр?

 

— Ні! Мене справді тривожить перспектива перетворення Кропивницького на райцентр. Сьогодні для цього існують всі передумови. Дуже низька інвестиційна привабливість, стрімко скорочується кількість населення. Практично в усіх сферах — соціальній, гуманітарній, містобудуванні, ЖКГ — є багато негативних явищ і проблем, які вимагають якнайшвидшого вирішення.

 

Недавно я був у Хмельницькому, яке за кількістю населення дорівнює Кропивницькому, і був дуже здивований. Я побачив десятки будівельних об’єктів, нові мікрорайони з сучасними висотними будинками. Все свідчить про те, що місто розвивається. Відкриваються заводи, промислові підприємства, створюються робочі місця. Коли повертаєшся до Кропивницького, бачиш тільки добряче зношену інфраструктуру, розірвані депутатами рекреаційні зони та потворні МАФи, якими захаращене все місто. Причина, на мій погляд, у тому, що у нас немає стратегії розвитку, а вирішення наявних проблем більше схоже на залатування дірок.

 

— Чи почували ви себе білою вороною в депутатському корпусі?

  

— Я й зараз так почуваюся. Але, на щастя, є депутати нинішньої каденції міськради, які мають такі ж переконання та моральні цінності, як і я. Однак наявна депутатська більшість приймає багато рішень не на користь громади. Діє система, коли декілька людей чи сімей впливають майже на всі процеси в житті міста. Вони не дбають про його майбутнє, і це найгірше.

 

— А чому, на вашу думку, депутати не підтримали вашу ініціативу про введення мораторію на омолоджувальну обрізку дерев?

 

— Тут більше політики, ніж здорового глузду. Мораторій — це лише невелика частина того, що було напрацьовано і винесено до сесійної зали. На жаль, політична складова блокує будь-яку ініціативу. В кулуарах депутати висловлювали підтримку, але до прийняття рішення справа не дійшла.

 

Але все одно усе, що ти робиш, не проходить безслідно. Той, хто рухається вперед, рано чи пізно досягне свого. Це я знаю з власного досвіду, тому навіть не сумніваюся: всі напрацювання (а це стоси документів, підготовлених за час роботи в депутатському корпусі за чотири роки) обов’язково будуть прийняті. Якщо не нинішнім скликанням, то наступним.

 

— Часто на білбордах ви зображені в оточенні дітвори. Невже все це ваші діти?

 

— Моїх лише двоє — Микола й Андрій. Але з дітьми в моєму житті пов’язано дуже багато. Перспективи нашого міста — це саме вони, діти. Я належу до покоління, яке народилось і відносно недовго жило за часів Радянського Союзу. Воно здатне зробити глибинні і якісні перетворення. Але зараз ми закладаємо фундамент майбутнього, виховуючи своїх дітей. Тому їм треба приділяти особливу увагу. Я це розумію, в першу чергу, як батько та намагаюся, щоб мої власні діти розумілись у різних питаннях. Розповідаю їм про політику, і вони вже розбираються в деяких моментах політичного життя. Вони мають власну позицію в багатьох питаннях місцевого самоврядування. Думаю, так і треба виховувати дітей. Якщо вони не будуть підготовлені до життя, то яке в нас майбутнє?

 

— Як вам вдається знайти компроміс між навчанням і гаджетами?

 

— Відволікти їх від комп’ютера справді дуже складно. Інтернет, смартфони не просто захоплюють наших дітей. Вони роблять їх заручниками, якщо батьки вчасно не втручаються. В нашій сім’ї є правило: щодня треба читати книжку. Я вважаю, що знання можна отримати лише з книги, а не з Ютубу чи віртуальних ігор. Інтернет — це можливість розважитись, отримати якусь інформацію, але не системні знання. Правильно отримувати знання привчають дитину тільки книжки.

 

Книга дає щось більше для людини, ніж Інтернет чи спілкування з друзями. Це я знаю з дитинства, бо сам дуже любив читати. Вважаю, що треба підтримувати бажання дітей отримувати нові знання. Без знань досягти висот у житті неможливо.

 

— Це каже людина, яка має три вищих освіти, досвід успішного менеджера й керівника?

 

— Так, але хочу підкреслити: навіть ставши успішним керівником, треба продовжувати навчатись. У радянські часи людина могла десятиріччями перебувати на посаді й не розвиватися аж до самої пенсії. Сьогодні все інакше: хто має нові знання, потенціал та завзятість, той досягає успіху. Ти просто приречений самовдосконалюватися і розвиватися, щоб залишатись успішним.

 

— Який подарунок для вас у житті був найдорожчим?

 

— У моїй пам’яті назавжди залишився перший двоколісний велосипед, подарований батьками. Зараз таких подарунків, на жаль, немає.

                

— А ви часто балуєте дарунками своїх синів?

 

— Інколи навіть занадто. Вони мають набагато більше подарунків, ніж ми в їхньому віці. Не знаю, погано це чи добре? Хотів би, звісно, щоб вони прагнули всього досягати самостійно. Світ змінюється, а разом з ним і технології, і реальність. А ти весь час маєш бути в тренді, якщо бажаєш бути успішним. І це буде найкращий подарунок людини самій собі.

 

— Як ви відновлюєте сили при таких навантаженнях?

 

— Часу на відпочинок дуже мало. Хочеться приділяти більше уваги родині, але не виходить. Але, як би там не було, вихідні я намагаюсь проводити з сім’єю, спілкуватися з дітьми. Дуже люблю перевіряти їхні уроки. Мені подобається бачити, як сини стають більш обізнаними. Хочу передати їм щось таке, чого вони не знають, дати поштовх. Думаю, саме такими мають бути стосунки між батьками й дітьми, де всі один одному довіряють, при цьому підштовхують до самовдосконалення. Діти так само мають на мене великий вплив, ставлять незручні запитання, навіть вимоги: як провести вихідний, куди поїхати на свята, що придбати для занять в школі або ще щось корисне зробити в домі. 

  

— Дружина підтримує вас у цьому прагненні?

 

— Абсолютно. В цьому вона схожа на мене. Можливо, ми маємо дещо різне бачення певних моментів щодо сімейного простору, але розуміння робочих процесів у нас спільне. Вона така ж наполеглива, принципова й завзята, як і я. І розуміє, що успіх приходить лише тоді, коли ти викладаєшся на сто відсотків.

 

Людмила Макей

 

 

Читайте також: Вибори: ЦВК зареєструвала 1021 кандидата у нардепи.