Знам’янчанка Настя Шкода: інвалідний візок - не перешкода для щастя

 

Анастасія Шкода: Творча робота — це ліки для душі

     

Молода художниця Анастасія Шкода — талановита і сильна дівчина. Вона проживала у Кропивницькому, жила звичайним підлітковим життям. Але в одну мить у її житті відбулася подія, яка змінила її назавжди. Про той нещасний випадок, що стався з Настею, писали у газетах… Відтоді дівчина пересувається у візку. Про своє життя, відчуття, перші роботи, творчість і секрети — про це розповіла Анастасія нашому виданні. 

 

— Настю, розкажіть про себе. Чим ви займалися до того, як отримали травму?

— Мене звати Анастасія, і у мене дуже круте прізвище — Шкода. Народилася я в чудовій країні Україна. Малювати я почала, мабуть, раніше, ніж їсти. З дитинства я пам’ятаю себе з олівцями, це був мій маленький творчий світ. Оточуючий світ був не такий веселий і гарний, як той, що можна було створювати на малюнках. Я творча людина, тому що в сім’ї були творчі люди. Дідусь — прекрасний історик і вчитель музики, мама — піаністка, тітка — журналіст, бабуся — медик, батька — не пам’ятаю…

До 14 років моє життя було звичайним, навіть нудним. У 14 років у мене сталася травма хребта, перелом після нещасного випадку на Хуторі Надія, про який потім довго говорили… За халатність, на жаль, ніхто не відповів. Та й рідко у нашій країні хтось за щось відповідає. Перший лікар, який мені допоміг, наніс мені непоправну шкоду, через що я тепер пересуваюся у візочку. До травми я серйозно почала займатися бальними танцями. І це був для мене удар… Та пізніше Бог послав мені кращого лікаря–нейрохірурга у світі — Андрія Володимировича Борунова, який врятував мені життя і врятував мене від лікаря швидкої медичної допомоги. Я дуже довго лежала у нього у відділенні. Він мене витягнув з того світу, дуже підтримував мене і моїх близьких, особливо маму. Він мене правильно налаштував і не давав зайвих надій. Я досі підтримую з ним зв›язок, він для мене залишається кращим. Перший рік після травми був дуже важким для мене і близьких, оскільки ми не знали, що навіть у візку життя може бути чудовим. 

—  Ви продовжували малювати?

— Я намагалася малювати лежачи, але нічого не виходило — фарби текли на папір, і в результаті не було взагалі бажання малювати. Трішки прийшовши у себе, через рік приблизно, я вже почала сидіти, їздити сама. Перший раз захотіла поїхати в чудовий дитячий санаторій для реабілітації. Але, на жаль, там чекало нове випробування і потрясіння, у мене на очах померла мама… Вона завжди була поряд, у всьому допомагала. Там зі мною був лікар Віктор Іванович, який всіма силами намагався її врятувати. І перші дні, коли мама була в реанімації, підтримував мене дуже. Після цього я, певно, стала значно старшою і, можливо, жорстокішою до життя. Я почала вчитися бути самостійною і не сподіватися на чиюсь постійну допомогу, тому що мої близькі мені були дуже дорогі, і я не хотіла, щоб з кимось через хвилювання і стрес щось трапилося. Моя мама дуже хвилювалася через мою травму, і це також погано вплинуло на її здоров’я. Будучи у візку, я певний час займалася з дядком фотографією. Ми разом багато їздили і фотографували. Брала участь у конкурсах краси, конкурсах фотографів і багатьох інших. Мене дуже підтримував художній музей у Кіровограді. Вони мені дали хороший поштовх у творчості, віру у себе і свої малюнки. Перші мої виставки були саме там, про які у дитинстві я могла лише мріяти. Директор музею Тетяна Олександрівна завжди намагалася підштовхнути мене вперед, допомагали мені. Всі співробітники музею мене і досі підтримують. Я їм дуже вдячна. Це велика рідкість, враховуючи, що після травми у мене із друзів нікого не залишилося. Однокласники просто перестали зі мною спілкуватися. 

 

 

— Про танці довелося забути?

— У 17 років я вирішила все ж таки повернутися до танців. Під час однієї із поїздок я познайомилася зі своїм майбутнім партнером і, потім же, молодим хлопцем. Ми з ним спілкувалися і навіть подружилися. Вже у перший день знайомства пішли гуляти на всю ніч і танцювали на набережній. Я вирішила не повертатися додому і одразу поїхала з ним у Севастополь для тренувань. Відтоді ми майже п’ять років були разом і танцювали. Їздили на міжнародні турніри. З 17 років до 21 року я повністю присвятила себе танцям. 

Кіровоградський художній музей допоміг мені знайти спонсорів і купити спеціалізовані візки для танців. Але потім Крим перейшов у склад Росії і, на жаль, це просто розбило нашу пару і кар’єру. Він став росіянином, а я була українкою, і нас відрахували зі збірної. Для мене це був болючий удар, і мені не хотілося починати робити що–небудь. Я не очікувала від життя чи країни підтримки і надії, що все вийде. Але все ж таки… Але потім я взяла себе в руки і просто поїхала у Москву до своєї кращої подруги, яку вважаю сестрою. З 22 років я у Москві. Займаюся тим, що мені подобається, чим судилося займатися з дитинства. Я художник. Я малюю цілими днями, виконую замовлення. 

— Ви професійно займалися малюванням? 

— Я навчалася у педагогічному університеті імені Винниченка на художньому факультеті. Закінчила на п’ять з плюсом. Навчалася на заочному, оскільки наші школи та університети не були обладнані для людей на візках. Хоча серед нас багато тих, хто дуже хоче навчатися і ставати кращими. 

— Чи завжди у вас була любов до творчості? Що мотивувало вас розкритися як художниці?

— Я люблю малювати з народження. Це мій світ, який інколи мені здається кращим, ніж оточуючий. Це мій спокій, моя мотивація. Я просто люблю свою справу, думаю, це краща мотивація. 

— Про що був ваш перший малюнок? Чому чи кому присвячений?

— Мої дитячі малюнки любив зберігати мій дідусь. І перші мої малюнки були схожі на імпресіонізм Клода Моне. Можливо, через те, що це перша книга, яка мені трапилася, і де я побачила картини справжнього художника, була від них під враженнями.

— Що відчували, коли малювали?

— Мені просто подобається шуршання олівців на папері, м’які, великі прилавки з фарбами, маркерами, олівцями, викладеними на ідеальній палітрі, які я нарешті можу купити сама. У дитинстві для мене це було дуже дорого, тому задовольнятися доводилося звичайними фарбами. Наодинці з олівцями, чистим папером я відчуваю себе умиротвореною. Я отримую від цього кайф. 

— Яка була тематика ваших інших робіт? 

— Я практично ніколи не малювала з натури. Я малювала все, що було у мене в голові. Інколи намагалася намалювати те, чого немає і не буде в реальності. У дитинстві я ходила на уроки малювання до одного художника, який вчив нас малювати з натури, і це дало мені безцінний досвід, який дуже допоміг мені в університеті. Всі мої малюнки нагадували, мабуть, сюрреалізм.

— Кому вперше показали свої роботи?

— Всі мої перші роботи оцінювали мої близькі, які були поряд. Але коли навчалася в університеті, я уже починала пробувати створювати виставки, у чому мені дуже допоміг наш художній музей.

— Хто вас підтримав у вашому захопленні?

— Мене підтримували, звичайно ж, близькі. Але мені здавалося раніше, що художник — це бідна сумна людина… Тепер я думаю інакше. Художник і будь–яка творча робота — це як ліки для душі. На професійному рівні мене уже почали підтримувати викладачі і директор художнього музею Тетяна Олександрівна. 

— Де ви презентували свої роботи?

— Перші мої фотороботи були у Кіровоградському художньому музеї. Допомагали мені практично всі, а навчав мене мій дядько. Я навіть в університеті дипломну роботу писала по фотографії. У цілому всі виставки і творчість пов’язані з музеєм. Я пізніше багато разів почала проводити виставки. Був час, коли у мене були роботи пластиліном.

— Які ваші плани зараз? Над чим працюєте?

— Зараз я в Москві працюю художником. Тут дуже важко, на жаль… Але тут у мене більше можливостей. Плани — життя і займатися творчістю. 

— Які для вас найбільші здобутки?

— Я дуже пишаюся тим, що присвятила свою юність не лікарням, а танцям. І перемогам на чемпіонатах. І тим, що мене мої рідні виховали людиною. Зараз я люблю свою професію, і це для мене перемога. 

— Яка фраза для вас є мотивуючою? 

— Інколи чорна смуга стає злітною. «Успеха часто добиваются те, кто не подозревает о неизбежности поражения», — Коко Шанель.

Фото: із соціальної мережі «Фейсбук»

 

Вікторія Семененко