Чи є майбутнє в української Нації? (фото, відео)
Учора у театрі імені Марка Кропивницького відбувся показ вистави Івано-Франківського театру імені Франка "Нація".
Спектакль розпочався з появи на сцені величезних безликих мотанок, спочатку мені стало лячно - вони були нерухомими і без облич. А потім виявилось, що то актори, які з ляльок перевтілюються в певні образи, протягом усієї п’єси артисти "народжувались" з мотанок, відігравали певну роль, а потім знову ховалися в них.
Протягом усієї драми одна з героїнь, проста сільська жінка, доволі просто міркує про смерть, про перехід людини з земного світу в інший, про те, що труна - то найголовніша хата будь-якої людини.
В основу п’єси лягли три новели зі збірки Марії Матіос "Нація": "Юр'яна і Довгопол", "Прощай мене" та "Вставайте, мамко". Усі вони мають безпосереднє відношення до процесу «радянізації» Західної України по війні. Кожна новела закінчується трагічно, не раз навертаються сльози під час драми, але у фіналі труна перетворюється у велику колиску для майбутніх поколінь і нащадків української нації.
Після перемог і поразок, жорстокої війни і смерті українська нація відроджується.
Чи почуваються герої «Нації» нещасними? Думаю, що ні. Вони адекватно сприймають події і адекватно розраховують власні сили, щоби взяти участь у цих подіях. І це жодним чином не свідчить про їхню слабкість або «хату з краю». У «Нації» є те, що мені дуже імпонує: людська гідність і вміння зустріти небезпеку на повен зріст, без нарікань на те, що «життя закінчується, починається історія».
Автор книги Марія Матіос звернулась до жителей Кропивницького через лист, який було зачитано після вистави.