Як колишній кропивницький тележурналіст став охоронцем і врятував на пожежі людину

 

Віктор Кондратенко, пропрацювавши 20 років на телебаченні, охороняє музей та рятує людям життя.

 

Другого квітня до вогнеборців  надійшов дзвінок про пожежу у квартирі, розташованій по сусідству з обласним художнім музеєм. Для кожної служби потрібен деякий час, аби зібрати команду та доїхати до місця пригоди. За цей навіть короткий термін вогонь може наробити чимало горя. 

 

Розмірковуючи так, охоронець музею Віктор Кондратенко увірвався в задимлений та охоплений вогнем будинок. Діяти потрібно було негайно. Тож він, ризикуючи життям, на собі виніс із квартири паралізованого дідуся. Рятувальники, прибувши на місце, лише прийняли постраждалого.

 

 Щоб дізнатися про випадок і розповісти нашим читачам про героїв сьогодення, ми вирішили поспілкуватися з Віктором та дізнатися більше про його життя й кар’єру.

 

— Вікторе, хто ви за освітою, де навчались?

 

 — У 1995 році я закінчив тоді ще Кіровоградський педінститут, факультет “Історії та народознавства”. Після закінчення навчання пішов працювати на обласне телебачення, якому віддав 20 років життя. Остання моя посада там — заступник головного редактора. До неї йшов починаючи від асистента режисера і просувався вгору кар’єрними сходинками. Готував передачі до ефіру та відповідав за випуск. Через деякий час відбулося скорочення, на зміну старим кадрам прийшла молода та перспективна команда, і так я потрапив на біржу (або центр зайнятості). На жаль, скоротили мою посаду і не дали допрацювати два роки, щоб була вислуга. Через деякий час директорка художнього музею Тетяна Ткаченко, з якою ми колись вчилися разом в інституті, порекомендувала мене в управління поліції. Від того часу вже три роки працюю тут, в обласному художньому музеї. 

 

— Ви місцевий?

 

— Так. Я народився в Кіровограді (нині Кропивницький). Закінчив школу №8, після чого вступив до будівельного технікуму, а далі два роки відслужив у радянській армії. Після інститут, весілля та поява на світ двох дітей. 

 

— Ким мріяли стати в дитинстві?

 

— Чесно кажучи не айтішником (жартує). Хотів з дитинства піти по стопах батька, який все життя пропрацював на будівництві. Він пройшов трудовий шлях від робітника до керівника будівельної організації. Йти вгору  кар’єрними сходинками — це в нас, мабуть, сімейне.  

 

— А чому вас не привабила перспектива стати будівельником?

 

— Батько мене підштовхнув вступити до будівельного технікуму. Щоб йшов по його стопах. Але так склалося, що пізніше вступив на історичний факультет. Відомо, що цей факультет завжди був кузнею кадрів для партійних працівників та різних радянських органів. Йшли працювати в міліцію, прокуратуру, КДБ. Просувалися по комсомольській чи профсоюзній лінії. В мене так трапилось, що я потрапив на телебачення. 

 

— Як сприйняли перехід з кабінетної в силову структуру?

 

— Коли я прийшов на роботу до музею, проходив обов’язкову співбесіду, яка включала в себе спілкування з психологом. На його запитання, чи буде для мене тяжким цей перехід з “костюму” на форму, відповів, що легко адаптуюся до будь–якої ситуації і травми для мене це не спричинить. 

 

— Не думали після телебачення піти в будівну або військову справу?

 

— Я відкрию «страшенну» таємницю. Колись після будівельного технікуму йшли навчатися або в Горьковське будівельне училище, або в Комишинське, що навчали будівництву військових об’єктів. Туди, маючи освіту технікуму, забирали з руками й ногами. Я подав заявку, і мені прийшов лист, що вони готові взяти мене на навчання у військовому виші. На навчання я не поїхав. Про мої наміри дізнався батько та дав команду “назад”. Батька я слухався, тому не пішов по військовій лінії. Відтак форма поліцейського не стала для мене різким переходом. 

 

— З чого почався той день, коли ви врятували чоловіка на пожежі?

 

— Був звичайний будній день. Заступив у наряд та пройшов інструктаж. Цими інструктажами ми, до речі, обліплені як мед бджолами. Інструктажі з терористичної безпеки, поводження зі зброєю, ввічливого ставлення до громадян тощо. Цього дня наші рятувальники якраз проводили навчання в Depo’t центрі через події в Кемерово. Гарно їхали туди з мигалками на нових машинах. 

 

Я сидів унизу на посту, аж раптом відчув запах диму. Подумав, що це можливо вогнеборці запалили біля торгового центру якусь шину, щоб гарно під’їхати та її загасити. Далі почав грішити на сміттєву урну, бо в неї часто кидають недопалки і вона загоряється. Я обійшов навколишню територію, яку ми охороняємо, і побачив, як з квартири біля музею йде дим. Тоді він ще був не сильний. Пожежа тільки починалася. Люди, які працюють в офісах цієї будівлі, вийшли подивитися на видовище. Я одразу сповістив про випадок чергову частину, попередив керівницю музею. Після цього спалахнула сильна пожежа. Я підбіг туди і попросив людей розійтися, бо газова труба проходить прямо під вікнами і її вибух міг спричинити багато жертв. Підбігаю до хлопчика, який стояв біля будівлі, і питаю, чи є в домі люди. Він відповів, що в квартирі є післяінсультний дід. Я забіг до під’їзду, який вже був заповнений димом. Дідусь лежав ослаблений. Я його взяв до себе на руки та почав зносити вниз на вихід. У цей момент почало тріщати та сипатися скло. Дим усюди. На виході цього дідуся передав на руки попередивши, що він після інсульту. 

 

— Після цього випадку зустрічалися з постраждалим? 

 

— Ні. Не бачив ще його. Його «швидка» одразу забрала. 

 

— Страшно було йти у вогонь?

 

— Розуміння про небезпеку приходить потім. Минає час, і думаєш, що могло зачепити внаслідок вибуху. Коли йшов, то в голові була лише одна думка: треба діяти. 

 

— Що було після цього випадку?

 

— Пішов працювати на свій пост далі виконувати свої обов’язки. 

 

— Герої нашого часу повинні мати якусь мрію. Яка у вас мрія або мета життя?

 

— Мабуть, виростити своїх дітей, щоб вони були гідними громадянами. 

 

Зазначимо, подвиг охоронця обласного художнього музею не лишився непоміченим. Начальник головного управління Нацполіції в Кіровоградській області Сергій Кондрашенко особисто за виявлену сміливість вручив Віктору Кондратенку орден “За мужність та професіоналізм”. Орден вручили під час робочої наради.

 

Дмитро Семенюк