Кропивницький без бар’єрів (КОМІКСИ, ФОТО)

 

За даними Мінсоцполітики, сьогодні в Україні живе понад два мільйони людей працездатного віку, які мають інвалідність. З них офіційно працюють лише 26 відсотків. Решта ж, а це майже півтора мільйона осіб, позбавлені такої можливості. У більшості європейських країн працевлаштованих людей з інвалідністю удвічі, а то й утричі більше. 

 

Однак є надія, що ситуація може змінитись і в Україні. Після того, як у вересні минулого року в повному обсязі запрацювала Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом, наша держава має виконати низку зобов’язань стосовно подолання дискримінації в усіх сферах життя. В тому числі й у ставленні до людей з інвалідністю.

    

Перші зрушення 

 

Один із них, Олександр, живе в Олександрії. Нещодавно він відкрив власний інтернет-магазин. Тут можна придбати якісний спецодяг вітчизняного виробництва для медиків, кухарів та продавців. Перед цим молодий чоловік довго шукав роботу, маючи диплом про вищу освіту (закінчив університет за фахом економіста з бухгалтерського обліку та аналізу  господарської діяльності). Він не міг знайти застосування своїм знанням, зокрема, й через проблеми з опорно-руховим апаратом. 

 

— Якщо здоровій людині легко вийти з квартири, сісти в автобус і приїхати на роботу, а потім ще й подолати два-три поверхи сходами, то мені такий шлях видається складним випробуванням, — розповідає підприємець.  

 

Знайти роботу йому допомогла державна служба зайнятості, яка надала можливість відвідати семінар для безробітних, написати й захистити бізнес-план та, зрештою, відкрити власну справу.  

 

Заступник директора Кіровоградського обласного центру зайнятості Богдан Стоян зазначає: у травні на обліку перебувало 508 безробітних осіб з інвалідністю. Це майже на вісім відсотків більше, ніж торік. Кількість вакансій, на які могли бути працевлаштовані ці люди (за інформацією роботодавців), збільшилась майже на 22 відсотки  порівняно з травнем минулого року. Сьогодні ж їм пропонують 151 варіант працевлаштування. 

 

«У січні-квітні 2018 року послуги базових центрів зайнятості отримували 819 безробітних осіб з інвалідністю, — йдеться в аналітичній записці Кіровоградської обласної служби зайнятості. — Були працевлаштовані за нашого сприяння 132 особи. Залучено до громадських та інших робіт тимчасового характеру 23. Професійне навчання за направленням центрів зайнятості за зазначений період пройшли 34 особи з інвалідністю. 

 

Спеціалісти з профорієнтації консультують щодо вибору чи зміни професії, надають рекомендації щодо професійного вибору з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи, професійних інтересів, нахилів та здібностей. Профорієнтаційні послуги отримали 788 безробітних осіб з інвалідністю». 

 

І хоча ці цифри справді свідчать про певні зрушення, державну політику у сфері працевлаштування людей з інвалідністю треба докорінно змінювати. Зокрема, йдеться про запровадження стандартів ЄС та адаптацію до них державних програм і стратегій.

 

Що зміниться

 

Путівником цих змін є Угода про асоціацію між Україною та ЄС, де дві статті — 420-та та 242-га — декларують принцип рівності у сфері політики зайнятості та подолання дискримінації в усіх її проявах. Це питання внесено до порядку денного асоціації Україна — Європейський Союз як одне з найсуттєвіших та ретельно інспектується єврочиновниками.

 

У першу чергу, йдеться про Директиву Ради 2000/78/ЄС про встановлення загальної системи рівного відношення у сфері зайнятості та професійної діяльності та розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року №34-р.    

 

У лютому цього ж року Міністерство соцполітики затвердило заходи з реалізації Плану заходів з імплементації Угоди про асоціацію Україна — ЄС, одночасно була затверджена Державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю» на період до 2020 року. У січні поточного року президент Петро Порошенко підписав закон №2247-VII, який вилучає з обігу слово «інвалід» та запроваджує термін «особа з інвалідністю». Чимало авторитетних фахівців і в Україні, і в ЄС схвально сприйняли цю новацію. Адже, на їхню думку, на першому плані повинна бути людина, а не її інвалідність. 

 

Квоти: зберегти чи відмовитись?

 

Одним із механізмів, покликаних ліквідувати дискримінацію людей з інвалідністю, є закріплення на законодавчому рівні квот на їхнє працевлаштування. Подібний досвід має і Європейський Союз, хоча він дещо відрізняється від українського.

 

— Системи квотування робочих місць для людей з інвалідністю існують у багатьох країнах, включаючи й європейські, — коментує директор правозахисної організації «Права людини» Віталій Дроботун. — Складно декількома реченнями охарактеризувати відмінності систем працевлаштування між Україною та ЄС, оскільки між європейськими країнами теж є певні відмінності. Але найбільшою є система підтримки роботодавців та людей з інвалідністю. Так, у деяких європейських країнах роботодавці можуть розраховувати на додаткові кошти для створення умов на робочому місці людини з інвалідністю. А у випадках працевлаштування більшої, ніж вимагається, кількості осіб — і додаткові преференції. Також робиться акцент на боротьбі з дискримінацією, зокрема за ознакою інвалідності на ринку праці. Окрім цього, ведеться системна робота безпосередньо з людиною з інвалідністю під час пошуку роботи або надання їй додаткових послуг з отримання необхідної освіти чи супровід на робочому місці на необхідний період.

 

Сьогодні рано говорити, що від системи квот в Україні можна відмовитись, оскільки це може призвести до масового звільнення вже працюючих людей з інвалідністю. На жаль, та система підтримки роботодавців, особливо роботодавців відкритого ринку праці, та людей з інвалідністю, що існує в Україні, є недостатньою. Система жорстких квот, коли роботодавець зобов’язаний виділити чи створити робочі місця, на які працевлаштувати 4% осіб з інвалідністю від загальної чисельності працюючих на підприємстві, у поєднанні з відсутністю реального механізму підтримки роботодавців (у частині створення умов на робочих місцях та відсутності стимулюючих механізмів), повинна бути удосконалена. 

 

Слід розуміти, що відсутність диференційованого підходу до працевлаштування різних категорій осіб з інвалідністю призводить до того, що ситуація на ринку праці осіб із значними чи комплексними порушеннями здоров’я та осіб з психосоціальними порушеннями залишається катастрофічною, продовжує експерт.

 

Щоб змінити її, необхідно, передусім, передбачити реальне фінансування на забезпечення досту-пності робочих місць, забезпечення розумним пристосуванням під час працевлаштування, виконання професійних обов’язків, проход-ження підвищення кваліфікації, просування по службі. Термін «розумне пристосування» в українському законодавстві означає надання людям з інвалідністю можливості відвідувати державні та інші установи, а також облаштування робочих місць таким чином, аби вони могли пересуватися на візку. 

    

Така підтримка має бути доступною не лише підприємствам підтриманої зайнятості, а  й роботодавцям відкритого ринку праці та безпосередньо людям з інвалідністю, які, наприклад, працюють в бюджетних установах чи є фізичними особами-підприємцями або самозайнятими особами. 

Важливо зробити акцент на антидискримінаційних підходах, забезпечивши реальний механізм захисту, зокрема й судового, від дискримінації за ознакою інвалідності у сфері праці, в тому числі й відмови в розумному пристосуванні.

 

— Європейські нормативи щодо працевлаштування людей із інвалідністю потрібно запроваджувати спільними зусиллями всіх зацікавлених сторін, — вважає керівник громадської організації «Для спільної справи» Людмила Перевертень. — Думаю, що зараз дуже бракує соціальної реклами на цю тему. Тож варто посилити інформаційну та просвітницьку діяльність, спрямовану і на роботодавців, і на людей з інвалідністю. Бо часто необізнаність провокує порушення законодавства. 

 

 

Член правління ГО «Серце матері» та віце-директор компанії Фаберлік-Україна Наталія Чущенко на власному досвіді відчула, як важко отримати якісну освіту й роботу у Кропивницькому.  

   

— Якщо людині з інвалідністю і вдається отримати вищу освіту, то тільки завдяки власній наполегливості та колосальній підтримці рідних, — каже вона. — Іноді працівники вишів ідуть назустріч і адаптують навчальний процес до потреб особливих студентів. А от коли настає час влаштовуватись на роботу, такої толерантності роботодавці чомусь не проявляють. Наприклад, дехто з моїх знайомих самостійно знайшов собі роботу в місті, ходить туди за графіком. Решта ж має роботу в Інтернеті — одну, дві або навіть три. Інших варіантів, на жаль, немає. Втім, у Кропивницькому дуже толерантно ставляться до людей з інвалідністю в магазинах торгової мережі АТБ. Вони працюють консультантами, слідкують, щоб на полицях був порядок.  

  

Хоча є й прецедент: президент благодійного фонду розвитку комп’ютерних й інформаційних технологій «АІК» (Асоціація інвалідів-колясочників) Юлія Ресенчук разом зі своїми друзями створила таке об’єднання, яке допомагає молодим людям з інвалідністю освоювати IT-напрямок. Але це, швидше, виняток, аніж закономірність. Як правило, люди з інвалідністю шукають роботу й отримують відмову…

 

— Складно погодитись із таким узагальненням, що роботодавці не хочуть брати на роботу людей з інвалідністю, — продовжує голова ГПО «Права людини» Віталій Дроботун. — Насправді в Україні вже багато соціально відповідальних роботодавців. Вони не лише працевлаштовують людей з інвалідністю відповідно до нормативу, а й значно його перевищують, створюючи відповідні умови за власні кошти. Напевне, однією з причин складної ситуації є недостатня обізнаність роботодавців про те, що люди з інвалідністю можуть виконувати фактично всю ту саму роботу, що й люди без інвалідності, тим паче у випадках забезпечення розумним пристосуванням. За умови всебічної підтримки держави (як консультаційної, так і ресурсної) ситуація може частково змінитись. 

 

 

Через суд

 

А поки державний механізм підтримки людей з інвалідністю лише налагоджується, дехто з них намагається самотужки відстоювати свої права. У тому числі через суд. 

Організація «Права людини» проаналізувала Єдиний реєстр судових рішень. В межах цивільного судочинства система пошуку виявила певну кількість справ, де заявники з інвалідністю стверджували, що зазнали дискримінації у сфері праці (2015 рік — п’ять справ, 2016 рік — шість справ, 2017 рік — дві справи). До речі, лише в одній справі суд виявив дискримінацію за ознакою інвалідності та поновив особу на роботі. Судами першої інстанції в 2016 році розглянуто 193 справи, що виникають з трудових відносин за позовами працівників з інвалідністю. У семи судових справах позивач заявив про дискримінацію за ознакою інвалідності, з них лише в одній справі суд визнав непряму дискримінацію.

 

— Додатково слід враховувати, що й ці дані є далекими від реальної картини, — коментує Віталій Дроботун. — Загальна система судочинства в Україні є недоступною, що ускладнює захист своїх прав особами з інвалідністю. Маються на увазі недоступність приміщень суду, відсутність інформації в доступних форматах тощо.

 

«Серце матері»  й кригу розтопить  

 

Кропивничанка Людмила Шукрута, яка очолює громадську організацію «Серце матері»,вже кілька років відстоює права своїх підопічних на рівний доступ до міського життя. Вона з болем розповідає про кожен випадок, коли люди не можуть вийти з будинку через відсутність ліфта, потрапити до кабінетів міськради чи до громадського транспорту. Втім, Людмила Володимирівна зазначає: хоч і маленькі, але все ж таки зміни у ставленні суспільства до людей з інвалідністю є.

 

— Зокрема, в нашому місті змінилося ставлення до дітей з інвалідністю, — продовжує моя співрозмовниця. — Я пригадую, як п’ять років тому батьки учнів тоді ще кіровоградської школи не хотіли приймати наших дітей до інклюзивних класів. Ми створювали центр денного перебування для своїх діток й шукали відповідне приміщення. Придивились вільну половину дитячого садочка, але батьки малюків збунтувалися. Ходили до міського голови та заявляли: «Ми не хочемо цих дебілів бачити!» Зараз цього вже немає.  

 

Втім, розмірковує Людмила Шукрута, закони про доступність хоча й прийняті, вони ще не діють так, як у європейських країнах. 

 

— Закон про архітектурну доступність є, але хто його виконує? — запитує вона. — Нові будівлі не зводять, а старі не пристосовують до наших потреб. Повинно бути так: взяли в оренду приміщення — зробіть пандус для людей з інвалідністю! Не зробили — треба накладати штраф. Ми з Наталкою Чущенко особисто їздили до власників кафе на Дворцовій й доводили, що на літніх майданчиках повинні бути пандуси. Слава Богу, до нас дослухалися. А що, скажіть, робити взимку? Тому практично всі люди на візках сидять удома, в чотирьох стінах.…

 

Окрема тема — громадський транспорт. Скільки листів наша організація написала до комітету з доступності міськради з приводу автобусів, тролейбусів! Матусі з дітьми на візку три роки не могли виїхати до міста, бо жоден автобус, а тим паче маршрутка не відповідали вимогам закону про доступність. На щастя, в місті з’явились зручні автобуси з низькою посадкою, в яких можуть їздити і колясочники, і люди з вадами зору, й інші. Ми провели кілька тренінгів для водіїв автобусів і тролейбусів, навчали їх поводитись із особливими пасажирами. 

 

От, наприклад, у нас є хлопець з  аутизмом Влад Завірюха, дуже доброзичливий. Любить обійматися, гладить усіх по голівці. До тролейбусу він заходить через передні двері. Спочатку привітається, обніме водія, а потім сідає. Та, на жаль, не всі водії відчиняли йому двері. Дехто навіть грубими словами ображав. Лише водій на ім’я Сергій завжди привітно його вітав і відчиняв двері. Тож Владик подовгу стояв на зупинці й чекав саме той тролейбус, який водить Сергій. Тепер, коли працівники тролейбусного парку пройшли навчання на тренінгах із доступності, ця ситуація більше не повторюється…

 

І тепер проблема вже не у водіях та диспетчерах, а у пасажирах, яким потрібно нагадувати: розступіться, будь ласка, їде візочок! Сьогодні у деяких тролейбусах такі оголошення роблять, а хотілося б, щоб в усіх. 

 

 

Втім, наявність пандусів не вирішує проблеми доступності молодих людей з інвалідністю до якісної освіти, продовжує Людмила Шукрута. 

 

— Наприклад, мій син має інвалідність, пов’язану з проблемами опорно-рухового апарату. Сім років тому з його хворобою неможливо було навчатись на стаціонарі — бо так велів закон про освіту. Тому він закінчив педуніверситет заочно. Зараз, на щастя, дещо поступово поліпшується і в цьому питанні. Наприклад, спінальник Андрій Погрібняк навчається в університеті на соціального працівника і працює в обласній телерадіокомпанії. Наталка Гончар має дві вищих освіти, крім цього, закінчила курси Єшко з англійської мови. Вона працює вдома, має дистанційну роботу дизайнера. Ще одна людина, маючи інвалідність по зору, закінчила педагогічний університет. Світлана Ніколаєвська, талановита молода поетеса, з ДЦП здобула професію журналіста. Але поки що таких історій успіху набагато менше, ніж хотілося б. 

Головною проблемою у працевлаштуванні людей з інвалідністю є низький, порівняно із здоровими, освітній та професійний рівень, вважає Людмила Шукрута. 

 

— Зазвичай відсутня інформація про те, які підприємства створюють нові робочі місця для працевлаштування таких людей за рахунок фонду, — пояснює вона. — Роботодавці також не зацікавлені в тому, аби брати на свої підприємства «проблемних» людей. Та й  низька оплата праці на запропоновані роботодавцем робочі місця, чесно кажучи, не надихає.

Загалом українська модель зайнятості людей з інвалідністю наразі потребує істотних змін, - зауважує Людмила Перевертень. 

 

— Людині з інвалідністю важко працевлаштуватись, бо держава не стимулює в повній мірі роботодавців, — каже вона. — Адже не секрет, що створення робочого місця для людини з інвалідністю — це додаткові ресурсні затрати (і не тільки фінансові). Отже, має бути серйозна програма на державному рівні.

 

 

Рубрика Запитай у сусіда

 

Як в країнах Європейського Союзу, зокрема Польщі, здійснюється рівний доступ до інфраструктури людей з інвалідністю?

Тетяна Василенко, Кропивницький

 

Директор аеропорту Ольштин-Мазури (Польща) Томаш Кондзьовка розповів, що очолюваний ним заклад повністю доступний для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.

 

 

 

 

— Загалом пощастило, що аеропорт був збудований у 2016 році і вже будувався з урахуванням всіх сучасних вимог щодо доступу людей з інвалідністю до послуг, — додає директор операційний аеропорту Ольштин-Мазури Стефан Мохнак. — Таким прикладом може бути ліфт, який піднімає пасажирів на верхні поверхи. Наші служби, які обслуговують літак і входять в штат аеропорту, пройшли відповідну підготовку щодо допомоги та сприяння для переміщення осіб таких категорій. Також у штаті є людина, яка розмовляє мовою жестів.  

 

 

Під час візиту української делегації до Польщі в рамках Дев’ятого міжнародного телерадіофестивалю «Калинові мости» журналісти мали змогу переконатися, що практично вся інфраструктура міста доступна для людей з інвалідністю та для матусь, які возять дітей у візочках. Зокрема, вразили гладенькі тротуари та ідеальні переходи для пішоходів. Бордюри в таких місцях практично зрівнюються з висотою асфальтового покриття, тож, переходячи чи переїжджаючи через дорогу, людина не відчуває різких стрибків від перепадів висоти. 

 

 

Громадський транспорт — автобуси та трамваї в Ольштині — пристосовані для перевезення людей на візках, на милицях, а також для незрячих. Зрозуміло, що зупинки також зручні для сидіння та стояння неповносправних.

 

 

Для незрячих є написи мовою Брайля з назвами зупинок та рифлені позначки на тротуарі. У планетарії, де ми побували на екскурсії, працює спеціальний підйомник, куди вміщується два інвалідних візки.

 

 

Під’їзд до дитячого садочка (жлобека) також має пандус, а малюнки дітей в українській школі зображують ровесників на візку з написом: «Рівні права!».

 

 

Людмила Макей