Кропфест музичний
Колись мій старший колега — журналіст і мистецтвознавець Броніслав Куманський навчав: «Не пиши про митців так захоплено. Компліментарність — ознака провінційної журналістики». З тих пір, пам’ятаючи мудру пораду, намагаюсь уникати у своїх статтях гучних епітетів типу «неповторний, неймовірний, неперевершений» та подумки усміхаюсь, зустрічаючи їх у матеріалах молодих журналістів.
Аж тут, готуючи відгуки про виступ на Кропфесті камерного оркестру класичної музики імені Бориса Лятошинського при Національному будинку органної й камерної музики, зіштовхнулася з певними труднощами. Справа в тім, що рівень виконавської культури цього колективу справді заслуговує компліментів. Засвідчують це й рецензії вітчизняних та зарубіжних критиків, відгуки відвідувачів та публікації в пресі, зокрема, про перше виконання під час фестивалю «Київські музичні прем’єри» ораторії Ігоря Щербакова «Великого бажайте» для читця, баса, мішаного хору та симфонічного оркестру на тексти «Заповіту» патріарха Йосифа Сліпого.
По правді сказати, мені — шанувальниці «зі стажем» — жодного разу не доводилося вживу чути виступ оркестру, створеного легендарним Віктором Іконником і яким зараз керує Богдан Пліш. А хотілося б. Та в Києві квитки на його концерти розкуповують задовго до дати на афіші, а в закордонних гастролях колектив проводить кілька місяців на рік.
Мабуть, тому за 20 років існування всеукраїнського фестивалю «Травневі музичні зустрічі», що збирає на сцені обласної філармонії кращих виконавців, ансамбль імені Лятошинського не приїздив до Кіровограда жодного разу. Він прибув уже до перейменованого міста на межі літа й осені нинішнього року й подарував три незабутніх виступи: два в залі філармонії та один під відкритим небом на Фортечних валах. І так, у другий день фестивалю «Кропивницький» над фортецею святої Єлисавети звучала та сама ораторія «Великого бажайте», столична прем’єра якої відбулась у травні!
А потім був концерт «Українське ретро» в переповненій залі обласної філармонії, куди зібрались і щасливі володарі запрошень, і «зайці», які знайшли вільне місце після третього дзвінка. Навіть на балконі не було де яблуку впасти!
Від першої до останньої хвилини концерту музиканти тримали публіку в напрузі, змушуючи підспівувати, пританцьовувати, а то й потай змахувати непрохану сльозу. Немов за велінням машини часу (а насправді, за чарівним помахом диригентської палички), люди поважного віку знову поверталися в дитинство, коли з радіоприймачів лунали «Київський вальс» Платона Майбороди на вірші Андрія Малишка, а «край дороги» росли оспівані Олександром Білашем та Андрієм Ткачем ясени.
— Це ж наша пісенна класика! — пояснювала громадянка онуці, яка примостилася поруч із букетиком польових квітів. Дівчинка подарувала їх скрипалю Назарію Пілатюку, оцінивши його віртуозність і гарячий музичний темперамент у «Карпатській рапсодії». Та, здається, сама бабуся хотіла вручити букет Едуарду Мартинюку — нашому земляку з Кіровоградщини, солісту Національного академічного Великого театру опери і балету Республіки Білорусь. Його голос торкався найніжніших струн душі, це відчувалося в поглядах, усмішках присутніх, у вигуках «Браво!». До слова, він щойно повернувся з Австрії, де брав участь у 98-му Зальцбурзькому літньому фестивалі — в місті Моцарта…
Того вечора купались в оваціях і соліст Національної опери Олександр Бойко (бас), і заслужена артистка України Іванна Пліш (сопрано), і оркестранти на чолі з її чоловіком-диригентом, яких глядачі не хотіли відпускати зі сцени. І справді, зі смаком виконані обробки та аранжування улюблених пісень дарували ностальгійну радість. Геній композитора в поєднанні з талантом виконавців творив дива: сивочолі дідусі по-юнацьки розправляли плечі, а їхні супутниці захоплено зітхали й поправляли зачіску.
Важливо те, що всі твори програми «Українське ретро» написані визнаними митцями Анатолієм Кос-Анатольським, Мирославом Скориком, Володимиром Івасюком, Ігорем Покладом та іншими композиторами, чиї імена увійшли до золотого фонду нашої культури.
А вже наступного дня камерний оркестр класичної музики імені Бориса Лятошинського при Національному будинку органної й камерної музики запросив кропивничан до іншої музичної подорожі. Цього разу звучали «Пори року» італійця Антоніо Вівальді та аргентинця Астора П’яццолли. Соло на скрипці виконував Дмитро Ткаченко, один із найбільш відомих віртуозів, чий талант однаково затребуваний і в Україні, і у Великій Британії.
Він вразив глядачів своєю витонченою, інтелектуальною манерою гри, яка сформувалась під час навчання в кращих виконавців світу: Богодара Которовича, Іфра Німана, Давіда Такено, Криштофа Сметани. Його смичок злітав над скрипкою зі швидкістю крил колібрі, відтворюючи розкати грому, щебетання птахів, дзюрчання лісового струмка чи стукіт закоханого серця. Це було так же природно й бездоганно, як сонячне сяйво чи зоряне небо над головою. Симпатії залу до експресивного скрипаля були настільки сильними, що його появу в дірявих джинсах у другій частині концерту сприйняли на «ура».
Не обійшлося й без конфузів. Не всі відвідувачі філармонії знали, що аплодувати між частинами концерту не прийнято. Тож щоразу, ледь закінчувалась мелодія, зал вибухав аплодисментами, чим спричиняв певні незручності для музикантів та гримаси болю в музикознавців. Богдан Пліш навіть благально приклав руку до грудей, звертаючись до публіки з німим проханням зберігати тишу. Але марно. Декілька дітлахів, вочевидь під впливом некерованих емоцій, кинулися на сцену з квітами в акурат на половині твору…
Не можу оминути увагою ще такий делікатний момент, як ходіння відвідувачів під час концерту. В будь-якій країні це вважається проявом неповаги до артиста. А коли під час виконання музики відкриваються двері і в зал безцеременно з оберемками квітів входить помічник народного депутата, а потім знову, не моргнувши оком, виходить, накриває почуття паніки й відчаю. Гадаю, це можна списати на стрес, яким для непідготовлених людей стає зустріч із великим мистецтвом.
І наостанок. Здається, мені таки вдалось обійтися без гучних епітетів. Ну, майже вдалося. Хоча, між нами кажучи, усі три концерти були божественними. Неперевершеними. Неймовірними. Шедевральними.
Людмила Макей
Фото: Сергій Якунін
Нагадаємо: Національний фестиваль “Кропивницький-2018”. Як це було
