Рустам Тараненко: про військових психологів та арт-терапію
Рустам Тараненко відомий у Кропивницькому, та й на теренах України, як фізичний терапевт, фахівець із валеології. Перший в Україні психолог-практик, який видав навчально-методичний посібник з арт-терапії.
Не буває здорової економіки без здорової нації
Рустам з 16 років у медицині. За час роботи встиг себе спробувати в різних напрямках: фізіотерапії, психотерапії, генетиці. Закінчив Кіровоградське училище імені Мухіна, нині медичний коледж, за спеціальністю «Лікарська справа». Пізніше, після закінчення Харківського університету ім. Каразіна викладав у альма-матер п’ять років.
На початку своєї кар’єри, ще за часів президентства Леоніда Кучми, загорівся метою відкрити перший в місті підрозділ генетичного аналізу. Мали створити потужну лабораторію, яка б займалася діагностикою ще до народження дитини, на рівні забору матеріалів. На виявлення несумісних із життям патологій, інвалідних станів дитини до моменту її народження. Але проект не був реалізований, оскільки припинилося фінансування подібних програм. Тоді молодий спеціаліст відкрив для себе новий напрямок.
— Захопився валеологією (наука про те, як залишатися здоровим), яка в школі свого часу викладалася та звучить ще в деяких університетах, насправді, на сьогодні перебуває в глибокому занепаді. Певною мірою через нерозуміння з боку охорони здоров’я важливості цього предмету. У свою чергу фінансові структури не зацікавлені у тому, щоб було здорове населення. Показовий момент, на сайті РНБО України не можна знайти орієнтовного документа, який вказував би на стратегію забезпечення питань охорони здоров’я населення. Це нікому не потрібно. Нікому не потрібні здорові люди. При цьому всі розповідають, як у нас одужує економіка після тяжкого занепаду. Я вважаю, що не буває здорової економіки без здорової нації. Таке тверде бачення цієї проблеми. Скоро просто нікому буде працювати, — розмірковує Рустам.
На голому ентузіазмі зі своїми однодумцями під егідою Всеукраїнської асоціації валеології почав розвивати напрям збереження здоров’я населення нашого регіону. У 2007 році, на момент початку діяльності, ще не було юридичних повноважень, а в 2010 році вирішили, що необхідно до певної міри формалізувати діяльність і зареєструвати її в належному порядку, через управління юстиції Український інститут корекційної та реабілітаційної валеології, який увійшов як повноправний учасник Всеукраїнської організації валеології. Ця організація об’єднує спеціалістів різних профілів, тобто лікарів, власне валеологів, психологів, фахівців соціальної роботи, фахівців культури, які можуть долучатися до окремих аспектів просвітницької роботи збереження здоров’я. Штаб-квартира асоціації знаходиться в Харкові, в університеті ім.Каразіна.
— У Кропивницькому я працюю не один у цьому напрямку. Є команда випускників, які проходили різноманітні курси, навчання. Особливо в галузі реабілітації, психології, психотерапії, арт-терапії. Я спеціалізуюся в психотерапевтичному напрямку, в першу чергу як арт-терапевт. Застосовую різні види мистецтва з метою корекції психоемоційного та певною мірою фізичного стану. Наприкінці 2018 року в мене вийшов навчальний посібник з музичної терапії. Це одне з перших видань в Україні в цій галузі. Їх небагато на даний час існує. Все інше, що ми можемо зустріти в просторах інтернету, — паранаукові матеріали, які не мають відношення до життя і науки, або ж іноземні видання, — розповідає психотерапевт.
Лікувати не лише словом
— Арт-терапія — бережний спосіб підходу до клієнта. Тому що, працюючи з клієнтом через засоби мистецтва, психолог прямо не втручається в його психотравму, його переживання. Ми поважаємо його захисні механізми і даємо можливість висловити свої переживання, біль, але не вербально, а через продукт його творчості,— пояснює фахівець з арт-терапії. — Для хорошого спеціаліста різниці немає: чи людина про це розповість, чи зобразить на малюнку. Чи за допомогою музичного твору, який створить в процесі сеансу. Хороший спеціаліст здатен розрізнити найбільш чутливі точки в проблемі клієнта, з якою він прийшов. Перший момент, що дає полегшення, — це можливість поділитися переживаннями. Не кожен може здійснити це безпосередньо. Клієнт може прийти, заявляти про одну проблему, а в результаті виявляється, що його запит більш глибинний. Іноді приходять люди, які розуміють свою біду і готові з нею боротися. Коли з фахівцем підходять до моменту з’ясування першопричини, клієнт зупиняється і не хоче далі працювати. Основні меседжі «я зрозумів», «я знаю, що зі мною відбувається, але я не готовий щось змінювати», «мені на даний момент достатньо це все усвідомлювати»,«для мене звична така атмосфера».
Рустам пояснює, що люди, які говорять, ніби не вміють малювати, — це не біда, а навпаки! Адже так людина не замислюється над остаточним результатом, а виплескує свої переживання. Завдання арт-терапевта — аналізувати його твір саме з точки зору психології, а не мистецтвознавця.
Сам психотерапевт не зобов’язаний відмінно малювати. Але повинен володіти методиками образотворчого мистецтва, вміти читати, інтерпретувати твір. Велика помилка початківців, коли пропонують методику клієнту і шаблонно оцінюють роботу. Будь-який об’єкт творчості клієнта — це відчуття тут і зараз, завтра чи через півгодини вже не актуально. Так само, як шаблонний підхід до інтерпритування кольорів. В одязі, інтер’єрі, малюнку. Є певні психофізичні аспекти кольорів, кожен впливає на наш стан. Наприклад, червоний колір, загальновідомо, підвищує артеріальний тиск, викликає тахікардію, може стимулювати фізичну працездатність. От чому в Радянському Союзі було так багато червоних кольорів? Політтехнологи вже тоді працювали якісно.
Те саме говорять про чорний колір. Людина, яка одягається в чорне, замкнута, консерватор, має комплекси. Інші психологи говорять, що це людина, яка має підвищену сексуальну активність, з лідерськими задатками. В кожному окремому випадку — це може бути правдою. Не буває однакових клієнтів. І кожен колір у конкретному випадку може означати різні речі. Білий в одного буде викликати асоціації з чистотою, непорочністю, що свого часу використовувала Юлія Тимошенко у своїй передвиборчій агітації. В іншого — з лікарняним середовищем, стресом.
Якщо говорити про сприймання кольорів дітьми, то в нормі (знову ж таки, поняття норми є достатньо завуальованим) діти дошкільного віку віддають перевагу теплим кольорам. Якщо підлітки використовують яскраві відтінки, їх ще називають «кислотними», то у такий спосіб привертають увагу. Але там інша ситуація, підліток, як правило, привертає до себе увагу всього світу або, навпаки, хоче забитися в куток і використовує сірі відтінки. До речі, це теж може бути сигналом, що потрібна психологічна підтримка.
Пам’ятаєте, у нас в моді були субкультури: емо, готи? Вони надавали перевагу чорним кольорам. Але працюючи з ними, варто зрозуміти, що саме для нього означає цей колір, не тільки в сенсі його культури. Там може виявитися багато чого цікавого, що напряму не пов’язане з цієї течією.
Психологу потрібен психолог
Усім відомий жарт про те, що кожен психолог повинен мати психолога, — сучасні реалії. Всі люди, і в кожного є власні переживання та травми. Тому існує великий ризик, що психолог не виправляє й допомагає, а навпаки — нашаровує свої переживання на клієнта. Є такі поодинокі випадки, коли спеціаліст у роботі з клієнтом заодно відпрацьовує і свою проблему, але це велика рідкість.
— В мене була клієнтка, яка більше чотирьох років переживала психологічне насилля в сім’ї. Звернулася за допомогою, ми прояснили всі моменти, з чого починалася ця історія жертви, і вона, як часто буває, почалася не чотири роки тому, а з дитинства. Зі стосунків з батьками. Коли у всьому розібралися, вона вирішила кардинально змінити своє життя, порвати стосунки з чоловіком. Якийсь період вона спробувала жити по-новому, виявилося настільки незвично. Хоча сама відзначала якісь небувалі емоції. В певний момент її це налякало, і вона повернулася до свого тирана. Тут психолог має зняти з себе будь-яку відповідальність. Ми не можемо працювати за принципом «я натисну», клієнт сам повинен хотіти щось змінити, — пояснює Рустам.
— Якщо психолог починає вважати себе крутим професіоналом, який всього досяг, то варто задуматися, чи не пора йому змінити діяльність? Наша професія не стабільна. Яка постійно змушує сумніватися в собі. Фахівець-психолог — людина, яка вагається, але робить. Кожен лікар повинен сам проходити психотерапію. Не буває людей, які не мають психотравм, що не можуть вплинути на його діяльність. Я теж проходив курс психотерапії, бо це є однією з вимог атестування. Є певна кількість годин, яку потрібно пройти, хоча б мінімальну.
В нашому регіоні, та й не тільки послуги зазвичай нав’язуються. В першу чергу це стосується військових. Це неприпустима річ. Навіть якщо є необхідність допомоги, потрібно дати людині вибір. Бодай якщо в силу службових обов’язків. Потрібно давати можливість обрати спеціаліста самостійно. За умови, що людина має бути кваліфікованою. У нас з цим великі проблеми. Кожен може називати себе лікарем, психотерапевтом, військовим психологом, не маючи на це ні морального, ні юридичного права. Таких казусів у нас багато, так само, як і в будь-якій іншій галузі. Всі себе називають професіоналами.
Катастрофічно не вистачає військових психологів
Один із напрямків роботи Рустама — корекційний інститут валеології, який замається питанням психологічної, фізичної корекції військовослужбовців, зокрема тих, які повертаються із зони бойових дій. Фахівець розповідає, що основною проблемою, з якою стикаються чоловіки, повернувшись із зони бойових дій, — це аутодеструктивна поведінка, тобто схильність до саморуйнування.
— Нещодавно я з командою працював у Дніпропетровському регіоні з бійцями. Моє завдання було виявити в частині найбільш схильних до суїцидальних вчинків бійців і зорієнтувати офіцерів-психологів на подальші дії, які відповідають за клімат підрозділу. Ми зробили аналіз, дали рекомендацію, а далі вже робота психологів, — розповідає фахівець.
За словами Рустама, у нас повинна бути система підготовки солдат до військових дій. Всі гарно розповідають, що у нас з’явилися військові психологи. Насправді, це крапля в морі. Тому і залучають цивільних фахівців, бо їх просто не вистачає. А це часто не викликає довіри до них. Буває, кажуть: «Як я до неї піду, якщо вона розповідає мені, як не боятися стрибати з парашутом, жодного разу цього не робивши?». Те, що психологи навіть і могли бути в зоні бойових дій, ще не говорить про розуміння переживань бійців. По факту специфіка роботи військових настільки різноманітна, що, трапляється, товариші по службі не знають повною мірою обов’язків один одного.
— Наприклад, в Ізраїльській армії потужно працюють спецпідрозділи психологів. Бувають специфічні операції по зачистці території, приміром, сектору Палестини. Їх добряче «накачують» інформаційно, застосовують різні психотехнології, щоб могли виконати певне завдання. Вони на автоматі його виконують. Це мені розповідали бійці спецпризначення, які служили в Ізраїльській армії. А коли повертаються, починають до кінця усвідомлювати, що робили. Тоді вступає в силу психотерапевтична допомога. То у нас такого, за великим рахунком, не існує. Кожен, повернувшись із зони бойових дій, рятується як може, — резюмує Рустам.
Побутує думка, що проблема у нас роздута. На цьому спекулюють різні громадські організації, владні структури. Нас настільки масово запевняють, що бійці небезпечні для суспільства. Наприклад, після війни у В’єтнамі, де США воювали, відсоткове співвідношення бійців, які отримали психологічні травми, сягало до 20% із 100. Це велика цифра, але не катастрофічна. За різними джерелами, відсоток наших бійців із посттравматичним розладом різного ступеню прояву складає п’яту частину від обстежених.
— Є велика різниця, коли воюєш, захищаючи свою країну, чи коли воюєш за чужу країну, грубо кажучи, заробляєш гроші. Складно пояснити. Але це було з нашими воїнами в Афганістані. Яких просто кинули на роздоріжжі. А потім звучала фраза: «А хто вас туди відправляв?». Спочатку їх запевнили, що вони виконують свій інтернаціональний обов’язок, а потім вони виявилися непотрібними своїй державі, — пояснює психолог.
Однозначно, кадровим офіцерам простіше пройти реабілітацію. Більшість із них по поверненню додому не потребують психотерапевтичної допомоги. На відмінну від тих, хто після школи пройшов лише навчальний центр і одразу потрапив в зону бойових дій.
Трапляються випадки, коли боєць повертається і не бачить ніякої проблеми. Проте оточуючі й сім’я розуміють, що йому потрібна допомога. Перше, що варто усвідомити, — ця людина ніколи не буде колишньою. Вона пройшла через пекло, навчилася робити ті речі, які виходять за рамки повсякденності.
— Варто зрозуміти й обходити конфліктні ситуації хоча б перший час. Якщо не хоче розмовляти — не треба втручатися, лізти з допитами. Як правило, військовослужбовці не люблять розповідати про такі ситуації: скільки бачив крові, померлих і так далі. Чим більше розповідають, тим більша ймовірність, що знає цю історію від когось іншого і не брав в ній безпосередньої участі, — розповідає про свої спостереження співрозмовник.
Насправді, спровокувати елемент травматизації бійців можуть абсолютно для нас прості речі: постріл петарди чи яскраве світло, спалах можливо, різкі звуки. Тоді подумки він повертається до тих подій, які травмували його психіку. Найкраще, що може вчинити сім’я, — прийняти його таким, яким зробила його війна.
Практичні поради
На ряду з усіма напрямками діяльності Рустам освоїв ще й курс масажу. Можна сказати, що це один із ключових аспектів валеології та фізіотерапії. Зараз активно долучає до цього й інших, проводить фахові заняття. Навчає людей робити як оздоровчий, так і лікувальний, ба більше — антицелюлітний, масаж.
— У нас є організація «Кіровогралський обласний соціальний центр матері та дитини». Я проводив там заняття й навчав азам масажу. Більшість людей винесли з моїх уроків для себе корисну інформацію: хтось може масажними рухами зняти головний біль. Дехто розглядає як можливість практичного використання набутих навичок, наприклад, у косметології. І те, й те — корисно, — ділиться фахівець.
Для читачів «Первой городской газеты» дає практичні поради, як уберегти себе від непрофесійного масажу.
По-перше, масаж — не повинен бути болючим. Якщо після процедур залишаються синці — тривожний знак. Він повинен розслабляти м’язи. Лікувальний масаж має поступово набирати оберти, щоденно збільшуючи навантаження.
Звертайте увагу на, так би мовити, «сарафанне радіо». Якщо від людей чуєте багато хороших відгуків, можна довіритися фахівцю.
І насамкінець, не соромтеся запитувати про його кваліфікацію. Можливо, навіть демонстрацію дипломів, сертифікатів. І пам’ятайте, професійні курси по підготовці масажистів тривають понад два місяці.
* Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно, живи позитивно» проводиться за ініціативи Українського журналістського фонду та благодійного фонду Олександра Шевченка.
Євгенія Котенко
