Кропивницький: Сергій Проскурня розповідає про ідею Кропфесту

 

Сергій Проскурня: Кропфест – важливий камінчик в архітектурі національної ідеї

 

Перший день національного мистецького фестивалю «Кропивницький» став чи не найбільш вражаючим з усіх трьох. Масштабна театральна хода та потужний концерт пісень Володимира Івасюка під київський симфонічний оркестр не лишили байдужим нікого. Як організовувалося велелюдне карнавалізоване дійство — уперше за участі містян — як народилася ідея «Івасюк Триб’ют» та яка подальша доля фестивалю — про це та інше ми поспілкувалися з головним режисером Кропфесту Сергієм Проскурнею.

 

— Пане Сергію, цього року уперше головними персонажами традиційної театральної ходи стали самі містяни. Розкажіть, чи важко було організувати це дійство?

 

 

— Я переконаний: усе, що гарно починається, надалі має правильний розвиток та позитивний результат. Ініціативність містян, їхня спраглість до спілкування на тему фестивалю в соцмережах зробили свою справу. Початково у нас було 50 костюмів. Ми дали оголошення в соцмережах, що хочемо долучити півсотні кропивничан до ходи. За шість днів зголосилися майже 80 чоловік. Але я не переживав, чи вистачить костюмів. Коли учасники ходи почали перевдягатися, ніяких проблем не виникло:  хтось узяв собі сукню, хтось капелюшок. Разом з містянами були ще 20 акторів театру «Воскресіння» та місцевий Театр сатири. Коли всю цю кавалькаду зустрічали ті, хто стояв на тротуарах, вони приєднувались. Це було грандіозно настільки, що в якийсь момент актори театру «Воскресіння» на ходулях підбігли до мене дуже схвильовані і сказали: «Нас зараз затопчуть». На щастя, обійшлося без травм.

 

— Чи стане участь містян у ході традицією?

 

— Так, і я шкодую, що ми досі не вдалися до такого способу організації. Якщо наступного року фестиваль відбудеться, думаю, охочих долучитися буде ще більше. Ми можемо знайти партнерів, наприклад, аматорські театри, які зроблять велику костюмерну, де ми одягатимемо людей. Або навпаки — оголосимо конкурс костюмів, і тоді карнавал триватиме не годину, а три години.

 

 

 

— Перший день відкрив концерт «Івасюк Триб’ют». Під Kyiv Fantastic Orchestra пісні Івасюка виконали Юрко Юрченко, Юлія Лорд, «Шпилясті кобзарі», Міла Нітіч... Чому ви вирішили порушити тему творчості Івасюка?

 

— Ця тема — одна з найважливіших у моїй власній творчості. Усе почалося у 80-х роках. Перший фестиваль «Червона рута», якому цього року 30, проходив у рік десятої річниці загибелі Івасюка. Для мене це завжди була рана, яка не може загоїтись. Моя історія не стоїть навіть у порівнянні з його. Мене тягали в КГБ, звільняли від педагогічної практики в театральному інституті, я був у чорних списках за націоналізм, але те, що відбулося з Івасюком, це один із надзвичайно сильних сигналів. Мені це суголосно із, скажімо, несподіваною смертю Тараса Шевченка, за якою теж є таїна, і з загибеллю Георгія Гонгадзе. Це ті самі механізми боротьби з людьми, які несуть правду, випромінюють національну ідею, мають надзвичайно високий рівень суспільного авторитету. Це не просто вбивство людини, а знищення ідеї. Цьогоріч 70 років від народження та 40 — від смерті Володимира Івасюка. Я дружний з його родиною, і сестри Галина та Оксана мене питали, чи роблю я щось до ювілею їхнього брата. Ми почали фантазувати, думали зробити виставу в Чернівцях, але п’єсу потрібно писати не один місяць, а концерт — більш проста річ. Більшість артистів, до яких ми зверталися, з великою радістю приймали запрошення взяти участь. 

 

— Чи буде змога іще раз десь почути цей концерт?

 

— Так, ми з артистами вирішили повторити його в Києві, в Палаці «Україна», на завершення року Івасюка. До речі, Галина з Оксаною сказали, що всім дадуть авторські права на ці пісні. На фесті ми мали 14 оркестрових аранжувань пісень з 19, а до концерту в Києві зробимо усі та запросимо більше виконавців: Софію Ротару, Василя Зінкевича й інших.

 

— Поговорімо про сам фестиваль. Як ви вважаєте, політичні зміни матимуть вплив на його долю?

 

— Цей рік складний для  всіх. Ми переживаємо, що буде з Україною, з національною ідеєю. У першу чергу фестиваль «Кропивницький» — одна з подій, які пропагують національну ідею. Це дуже важливий камінчик в цій архітектурі. Я зараз знімаю документально-ігровий серіал «Україна всесвітня». Одна із серій буде присвячена українським трубадурам. У часи, коли не було інтернету, телебачення, радіо, мандрівні співаки багато робили для своїх народів. Один з таких митців, Митуса, підтримував ідею національної незалежності. Він подорожував Європою і бував при дворах багатьох королів та князів, тодішніх політиків. А до короля Данила Галицького був в опозиції. І коли ця опозиція була готова протидіяти королю, Данило отримав легітимність від орди і в такий спосіб став ординським сателітом. Митуса був категорично проти такої політики. Коли військо короля вирізало в Дрогобичі всю опозицію, єдиний, хто лишився живим, це був Митуса. Його привели до короля, і король сказав: «Ти ж артист, ти повинен співати. Заспівай мені». Митуса відмовився і відразу був страчений. У моєму фільмі після цього ведуча говорить: «А тепер скажіть мені, що мистецтво не може бути політикою». Ось моя відповідь.

 

— Тобто після виборів фестивалю може вже й не бути?

 

— Зараз ми можемо говорити тільки про те, що тут важлива організаційна роль Олександра Горбунова. Без його участі Міністерство культури не могло б на цей фестиваль одержати такого фінансування. Те, що фестиваль окремим рядком прописаний в бюджетному кодексі, це велика культурна і водночас політична подія. Досі такого явища не було. У нас є фестивалі суперважливі для нашої нації, наприклад «Червона рута», який існує з 1989 року, але ніколи цей фест не мав таких преференцій, як Кропфест. Тому його легко організовувати, бо ми переконані, що всі наші зобов’язання перед готелями, транспортом, усіма технічними службами, сцена, світло, звук, екрани будуть профінансовані. На сьогодні фестивалі такого професійного рівня потребують значного фінансування, за яке хтось має вболівати.

 

— Якщо Кропфест-2020 відбудеться, яким він буде?

 

— Перш за все, я хотів би втілити театральну, літературну та образотворчу програму ще цього року восени. Більш конкретно поки сказати не можу, тому що після виборів стане зрозуміло, наскільки це можливо. Якщо говорити про майбутнє фестивалю, то від кропивничан багато залежить. Можливо, на гребені його успіху можна організувати рух на підтримку, щоб фест знову потрапив у план Міністерства культури, хто б ним не керував. Можливо, Мінкульту не буде взагалі, не буде Міністерства інформаційної політики, тому що ці дві інституції пропагують український спосіб мислення та національну ідею. Давайте всі разом виступимо за те, щоб фестиваль «Кропивницький» став традиційним та незалежним від політичних векторів.

 

Наталка Нічишина