Як наші предки святкували осіннє рівнодення

Виходячи з того факту, якими значимими у ряду народних свят є свята зимового та літнього сонцестояння, а також весняного рівнодення (відповідно: Різдво Сонця, Купала, Великдень, про які ми вже говорили), цілком логічно і природно стверджувати, що й осіннє рівнодення має знаходитися в тому ж таки ряду важливих свят. Хоч якраз етнографічних відомостей про це небагато.

Та погодьмося: солярні свята в українців були найшанованішими. Осіннє рівнодення, як солярне свято, поза всякими сумнівами, було серед них. А чому не описане етнографами?

Як на мене, ми пізно кинулися записувати.
А ще осінь була часом дуже важкої і напруженої праці: чоловіками домолочувався сьогорічний врожай, оралося на новий, сіялися озимі, жінками спішно робилися заготовки на зиму, добілювалися полотна і тіпалися коноплі. І це тільки сказати: домолочувалося, оралося, добілювалося, тіпалося… Хто має хоч найменше уявлення про ту роботу, точно підтвердить: робота важенна і довготривала. За день чи за тиждень її не вхопиш. А ще ж незабаром мала бути гаряча пора засилань, сватань, а далі й весіль… Де тут було до масових свят? Отак вони й пішли в небуття.

Хоч, правди ради, останнє «топтання» вулиці – подекуди на християнського Семена, подекуди – на християнське новоліття (9 і 14 вересня н.ст.), перехід в цей час з «вулиці» на вечорниці, а ще весілля Свічки (з 9 по 23 вересня – як де), дякування землі за врожай (22-25 вересня) таки відомі з етнографічної літератури. Та й назви цих свят ні-ні – та й проковзують, бо збереглися на українському Поліссі і в Білорусі: Житник, (Жицєнь), Обілус (обильный?), Овсень (Вівсяна Велика і Вівсяна Мала), а й Світовид… Себто, щось таки залишилося.

Ніяк не наполягаючи на назві, скажу про головні обрядові дії, притаманні цьому періоду. Вони вже частково названі вище. А ще, часом, вони продовжують пізньоспасівські обрядові дії. Одна з них – прощальне «топтання» вулиці:

«Ой була я колись вулиця, а тепер уся минулася,
бо сонечко мене випекло, буйну силу мою випило».

Відома і обрядова дія прощання з пташками:

«… а вже тая зимонька недалечко,
зосталося сиротою гніздечко».

Ще одна – це дякування за врожай:
«Сиве сонечко, сиве, житечко докосило», або
«Дякуєм, земле, за твої щедроти, тобі спочивати нині без роботи…».

А ще на цей час приходиться початок вечорниць, першими з яких часто було весілля Свічки, і початок т.з. оденок – посидінок, коли жінки сходилися на вишивання і прядіння.

Крім того, мали місце ще ритуальне засівання клаптика землі озиминою та ритуальний обмолот одного снопа на зерно для першого засіву. Впевнений, що й трудові обряди, як-от: перша борозна і перший засів мали місце, бо вони органічно впліталися в це солярне свято.
Та все ж найпомітнішим у цьому всьому було згадане вже весілля Свічки.

Люди бачили, як невблаганно скорочується день, як невпинно холоднішає, і, будучи дітьми природи, прагнули цей процес хоч би уповільнити. Колись це було цілком щирим намаганням втрутитися в хід природи, а вже згодом перейшло в традицію. Люди хотіли зберегти тепло, літо, сонце, достаток. А як?
Перераховані категорії: тепло, літо, сонце, достаток – видимо вміщалися в снопові-Дідухові, в свічці, в пічному коминові і макогонові… Отак і виник ритуал поєднання свічки, у якій – іскра від Сонця, з пічним комином – осередком тепла і таки якимсь символом достатку і затишку. Так було на більшості територій України.
Відомі також поєднання свічки з макогоном (бо він теж – символ достатку). Знаю про це від знайомих киянок, старших мене.

У моїй малій батьківщині (крайнє Східне Поділля, захід нашої області) мав місце обряд одруження свічки з обжинковим снопом – Дідухом, Дідом Духом. Це було звичайнісіньке весілля, властиве цьому регіонові, тільки адаптоване до дуже специфічних молодят: свічки і снопа.
Їх прибирали, садили на кожух, обсипали зерном, виряджали до шлюбу, дарували… – словом, як на звичайному весіллі.

Чи не єдиним, що справді вказувало на «осінність» свята, було випікання спеціального весільного короваю – сивого сонця. Подекуди воно так і звалося: Овсень-Світовид. «Сивину» йому робили у вусах, бровах і кучерях прісним тістом, яке після випікання залишалося білим і на фоні коричнево-рум’яного «обличчя», випеченого зі здобного тіста, і здавалося сивиною.

Як ви гадаєте, чи не внесло б це у ваш побут якоїсь певної романтики і доброти? Чи не стали б ваші серця теплішими, а дії – людянішими, якби ви в своїй сім’ї та спекли оте сиве сонечко та подякували щиро землі за врожай, та засвітили воскову свічечку біля  пучка колосків?
А втім… Скоріш за все, – це дивно-марення наївного селюка, що ніяк не вирветься з полону своєї дитячої солом’яної романтики…
А може, і не такого наївного…
А може, не такі вже й марення…

Подумайте.

Володимир Яремчук

Читайте також: Свято на честь Сонця