Кропивницькі націоналісти та сокільці привітали зв’язкову УПА з днем створення повстанської армії

 

З нагоди дня УПА місцеві націоналісти - депутати Фортечної районної ради Ігор Якименко і Олена Скочко та представники ВГО "Сокіл" - відвідали родину Григоращенків - зв’язкову Української повстанської армії Любомиру Миколаївну та її чоловіка Івана Мефодійовича.

 

 

Заходимо у світлицю, на порозі нас радо зустрічають Любомира та Іван, а також їхня старша донька пані Людмила. Хоча Любомира Миколаївна і дуже погано бачить, а Іван Мефодійович недочуває, та все ж діляться своїми спогадами з гостями.

 

- Ми почали свій спільний шлях на Колимі, - розповідає Іван, - Любомира, 19-річна дівчина зі Львівщини, відбувала свій 10-річний термін за участь у повстанському русі, працювала у шахті, де добувала олов’яну руду. А я, будучи військовим, проводив підривні роботи. В’знів (а їх було півтори тисячі) посилено охороняли, навіть дівчат, бо то були політичні і бандерівці. Бачив її лише здалеку у куфайці з номерами. Одного разу ми з хлопцями відвідали селище, що було неподалік, і, вертаючись назад, зустріли бригаду ув’язених. Ми з другом перемовлялись між собою. І раптом хтось з дівчат вигукнув: "Та це ж наші!"

Ми були на відстані один від одного, спілкувалися лише очима. Після смерті Сталіна політв’язнів звільнили, але вони вимушені були жити у селищі, чекаючи документів. Я залишився цивільним працювати на шахті.

 

 

Йшов 1956 рік, на волі Іван і Любомира змогли побратися, і тут же у містечку Хенікаджа Магаданської області (до речі, на сьогоднішній день у Магаданській обл. проживає 10 тисяч українців) народилася донька Людмила. Повернулись в Україну з маленькою дитиною і чемоданом. Облаштували своє життя у Кіровограді, але влаштуватися "бандерівці" на роботу було непросто. Молодій сім’ї допомагав рідний дядько Івана. Іван Мефодійович працював на заводі Гідросила, а Любомира Миколаївна - на заводі Більшовик (де зараз розташований педуніверситет).

 

-  Нам було там дуже важко, були тяжкі умови життя, навіть не вірилося, що колись вийдеш і заживеш по-іншому, - пригадує пані Любомира, - І все життя ми тримаємо зв’язок з землячками, з якими разом пройшли складний шлях. Років зо три тому відійшла у інший світ моя однокласниця, а нещодавно стало відомо, що моя посестра Марійка з Івано-Франківська, з якою ми спали на одних нарах, теж померла, - зі слізьми оповідає пані Любомира. - Одна з подруг Іванка, яка теж пройшла через табір, зараз живе у Лондоні і випустила книгу "Слідами минулого", в якій описується життя ув’язнених повстанців на засланні. У таборі було багато і політичних в’язнів з Латвії і Естонії.

 

Так вийшло, що мати не дочекалася повернення доньки, померла невдовзі після її арешту. На Львівщину, на батьківщину Любомири, їздили дуже рідко, і там сім’ю вважали "москалями", адже проживали у центрі України під впливом Москви. А тут подружжя називали "бандерівцями".

 

Сімейному подружжю у цьому році виповнилося вже дев’яносто, прожили разом 63 роки, мають двох доньок, чотирьох онуків та восьмимох правнуків, серед яких і двоє дівчаток-близняток. Діти наполягли на тому, щоб батьки повінчалася, сталося це у 2006 році у Володимирському соборі і онуки були свідками цього таїнства. На свята і дні народження велика родина - двадцять чоловік - збирається за великим столом.

 

При прощанні гості побажали сімейній парі здоров’я та довгих років життя, а ті в свою чергу побажали націоналістам незламності духу у боротьбі за відстоєння  інтересів України.

 

Олена Скочко