Жінки, які змінили мистецьку палітру Кіровоградщини
Зазвичай культурну історію Кіровоградщини традиційно прийнято пов’язувати з іменами знаменитих чоловіків. Щоб переконатись у цьому, варто погортати сторінки Іісторичного календаря та інформаційних буклетів, де на першому місці – письменники Юрій Олеша та Юрій Яновський, піаністи Генріх Нейгауз та Фелікс Блюменфельд, композитори Кароль Шимановський та Юлій Мейтус, художники Олександр Осмьоркін та Петро Оссовський, драматурги Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий…
Але ж мистецька палітра сучасної Кіровоградської області стала більш яскравою завдяки жіночим постатям ХХ та ХХІ сторічч. Їхні історії руйнують стереотип про жінку, яка довго вважалась «білою вороною» у колі так званих «чоловічих» професій.
Лариса Голіусова: Коли диригую, відчуваю, що поруч стоїть Ангел
Жінка за пюпітром із диригентською паличкою? Та ви що! Це ж нежіноча справа – оркестром диригувати!
Приблизно так виглядає досить поширений стереотип про роль жінки в суспільстві та, зокрема, в мистецтві. Напевно, саме через нього відомих у світі диригенток симфонічного оркестру можна перелічити по пальцях. Наприклад, в СРСР була єдина на всю країну Вероніка Дударова, яку називали «Чінгісханом у спідниці».
Кажуть, що з нею могли порівнятися лише дві француженки – Надя Буланже та Жанна Еврар, яку вважають першою жінкою-диригентом в історії сучасності.
Згодом, у ХХІ сторіччі, коли в процесі еволюції суспільних думок жінка перестала бути фоновою прикрасою, цей список поповнили не менш яскраві й талановиті Симона Янг та Сусанна Мялккі, Марін Елсоп та Еммануель Аім, Ану Талі та Наомі Мунаката, а також іще зо два десятка імен.
Що ж стосується Кіровоградщини, то тут жінка – керівниця оркестру якраз є цілком звичним явищем. Наприклад, у Кропивницькому дами диригують трьома відомими колективами: Людмила Трофимова (оркестр музично-драматичного театру імені Кропивницького), Наталія Хілобокова (камерний оркестр «Концертіно» обласної філармонії) та Лариса Голіусова (симфонічний оркестр Кіровоградського музичного коледжу). До речі, пані Лариса не лише керує єдиним в області симфонічним оркестром, а ще й очолює навчальний заклад.
– Музика – це моє життя, – каже Лариса Голіусова. – Ще в дошкільному дитинстві мене тато навчив грати на баяні, а бабуся – на гітарі. Вони не були професійними музикантами, але добре володіли музичними інструментами. Тоді ще не існувало навіть такого поняття як гаджет, без якого неможливо уявити сучасну людину. Але в кожному домі були домра, мандоліна, балалайка, баян чи піаніно. Я навчалась по класу баяна у Кременчуцькій музичній школі імені Чайковського на Полтавщині. Окрім основного інструменту, додатково опановувала ще й фортепіано та домру. Любила співати в хорі. Напевно, відтоді навчилась слухати кожен інструмент, кожну партію.
До Кропивницького (тоді ще Кіровограда) Лариса разом із чоловіком Юрієм приїхали за розподілом після закінчення Київської консерваторії у 1976 році. Почали викладати в музичному училищі (пізніше перейменованому в коледж – Авт.) у відділі народних інструментів, вели диригування, оркестровку.
Втім, ця справа була для Лариси не новою. Починаючи з другого класу музичної школи, вона грала в оркестрі народних інструментів, а потім під час навчання в музучилищі. На державному іспиті диригувала Дев’ятою симфонією Дворжака в перекладі для оркестру народних інструментів. Коли стихли останні акорди, голова комісії, професор Гліб Серафимович Виноградов вручив їй букет троянд зі словами:
– Вітаю! Бажаю бачити вас на сцені Київської консерваторії із симфонічним оркестром!
І справді, Лариса успішно вступила до консерваторії. Щоправда, симфонічним оркестром під час навчання так і не диригувала – тільки колективом народних інструментів. А збулося пророцтво професора Виноградова у 2003 році, коли Лариса вже викладала у Кіровоградському музучилищі.
– Так склалося, що мені довелося очолити симфонічний оркестр, який створив і багато років диригував легендарний Юрій Павлович Хілобоков, – розповідає вона. – Потім диригенти змінювалися. Мій попередник, Геннадій Єрьоменко, виїхав до Києва. Після цього за пульт ставало чимало викладачів, надійшла моя черга.
– Найскладніше – зробити так, щоб оркестранти стали однодумцями, зізнається Лариса Голіусова. – Недостатньо, аби вони мали гарні професійні навички. Треба всіх їх любити, поважати й цінувати, незалежно від досвіду та рівня підготовки.Поруч із досвідченими викладачами сидять студенти-першокурсники. Музиканти повинні відчувати, що їх поважають. Мабуть, через це у нашому колективі немає пропусків репетицій. Люди дисципліновано збираються у призначений час. Якщо когось немає – значить, через поважну причину.
– А чи доводилось вам відчувати скепсис із боку колег-чоловіків: мовляв, не за свою справу взялась?
– Знаю, такі настрої були в декого, коли симфонічним оркестром диригувала знаменита Вероніка Дударова. Але мені особисто ніхто й ніколи такого не казав. Зараз, коли гендерна рівність на часі, це не стає проблемою. І, до слова, на кафедрі симфонічного диригування в музичній академії навчається більше дівчат, ніж юнаків. На це ніхто не зважає. Просто диригування – це шалене фізичне та психоемоційне навантаження, яке складно витримати і чоловікам, і жінкам. Після того, як відпрацюєш концерт, почуваєшся іноді як вичавлений лимон. Але бувають виступи, коли відчуваєш єднання душ і гармонію Всесвіту. І тоді дотик до звуку стає священнодійством. У такі моменти я відчуваю, що поруч зі мною стоїть Ангел Охоронець.
А виступів у житті музикантів завжди багато. Щороку студентський симфонічний оркестр дає звітний концерт на сцені обласної філармонії, бере участь у щорічному всеукраїнському проекті «Травневі музичні зустрічі». Бувають роки, коли колектив опановує декілька нових програм, прем’єрних виконань. Зокрема, пам’ятною подією стало виконання Четвертої симфонії польського композитора Кароля Шимановського.
– Він народився в Єлисаветграді (так до 1917 року називалось місто Кропивницький – Авт.), і працював над цим твором тут, на території нинішньої Кіровоградщини, – пояснює пані Лариса. – Виконати Четверту симфонію запропонував заслужений артист України Йожеф Єрмінь, який очолює кафедру спеціального фортепіано у Львівській музичній академії. Він же виконав соло на роялі. Я дуже сумнівалась, чи варто братися за такий складний твір? Та результати перевершили всі очікування. Ми виконали симфонію на Всеукраїнському конкурсі молодих піаністів пам'яті Нейгауза, і це був успіх!
Далі був Другий концерт Рахманінова для фортепіано з оркестром, соло на роялі – професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, заслужений артист України Юрій Кот. Лариса Голіусова довела, що студентському оркестру «по зубах» виконання світових шедеврів, і сміливо бралася за виконання Першого концерту для фортепіано з оркестром Чайковського, П’ятої симфонії Бетховена, інших відомих творів популярної класики.
У 2010 році, коли відзначали півсторічний ювілей Кіровоградського музичного училища, в обласній філармонії тріумфально пройшов сольний концерт народної артистки Лідії Забілястої. Вона співала під супровід симфонічного оркестру навчального закладу, який закінчувала сама, і була зворушена рівнем майстерності своїх молодих колег. Сьогодні оркестр акомпанує солістам – викладачам коледжу Олександру та Анастасії Безаям, з якими створені кілька цікавих концертних програм. До речі Олександр – випускник вокального відділення, яка Лариса Голіусова відкривала вже в якості директорки закладку.
Як вдається поєднувати керівництво коледжем із диригуванням? Все просто: ненормований робочий день, – сміється моя співрозмовниця. Усі поточні справи намагається вирішувати протягом дня, а творчі – вночі: розучування партитури, вибір творів, планування…
– Для мене ця робота дуже знакова, – зізнається Лариса Іванівна. – Я бачу, як зростають наші студенти і фізично, і творчо. Скажу відверто, сьогодні музичній освіті України бракує цілеспрямованості й системності. Та й нинішні реалії, коли діти змушені займатися онлайн, викликають тривогу. Навіть з’явився анекдот: «Чому соловей співає, а горобець цвірінькає? Тому що горобець навчався в консерваторії онлайн».
І все ж моя співрозмовниця вірить у всепереможну силу мистецтва. І знову настане день, коли вона, одягнена в чорний фрак і метелик, стане перед оркестром, підніме диригентську паличку, і зазвучить жива музика.
Ольга Краснопольська: Художниця із творчої династії
Нещодавно учасниці творчого об’єднання «Муза» у Кропивницькому розмалювали двометрову писанку, яку виготовили брати Гребенюки зі Знам’янки, і яку журналісти охрестили «яйцем-райцем Кіровоградщини». Це – краєзнавчий мистецький проект, який презентує невеличкі міста Кіровоградської області для туристів. Керувала процесом у Кропивницькому молода художниця Ольга Краснопольська, відома багатьом землякам як творча і неординарна особистість.
– Художні таланти передались мені по татовій лінії, – розповідає вона. – Кажуть, моя прабабуся на прізвище Куликовська була достатньо відомою художницею по тканинах. За її ескізами виготовили штори у Петропавлівському палаці у Санкт-Петербурзі. Нащадки цієї талановитої майстрині й нині живуть у різних країнах світу і, як і вона, мають творчі професії: дизайнер, художник, графік.
Ольга мріяла бути вчителькою, закінчила педагогічний виш, має диплом викладачки образотворчого мистецтва.
– Коли на третьому курсі Кіровоградського (тепер Центральноукраїнського) педуніверситету імені Володимира Винниченка нас відправили до школи на практику, моє бажання вчителювати швидко зникло, – розповідає Ольга. – Мені дали найскладніший сьомий клас, де навчались шибайголови, а я сама виглядала як семикласниця. Коли зайшла до навчальної аудиторії, одразу зрозуміла, що на мене чекають серйозні виклики. Тож коли практика скінчилася, із полегшенням зітхнула і вирішила більше не випробовувати долю. Пропрацювавши три роки у гімназії, влаштувалась на роботу художньої галереї «Єлисаветград».
На цій посаді повною мірою виявились організаторські здібності Ольги. Вона була менеджеркою, анонсувала та проводила численні виставки творчих особистостей, допомагала організовувати пленери. Вона активно популяризувала мистецтво художників Кіровоградщини та України, але її власний талант сидів десь глибоко всередині, і просився назовні. А потім настав момент, коли Ольга покинула звичну роботу в галереї та вирішила стати вільною художницею.
– Це рішення далося мені важко, але я хочу бути самостійною і розвиватися, – заявила вона і сміливо зробила крок у невідомість. Як з’ясувалося згодом, у правильному напрямку.
На той час Ольга вже кілька років керувала студією для дітей і дорослих «Муза». Її учасниці й учасники – люди різних професій, які вчились малювати з «нуля». Поступово зростала їхня майстерність, «Музу» запрошували на виставки до різних міст Кіровоградщини, і студія перетворилась на творче об’єднання.
А першою ластівкою була виставка художників-аматорів у галереї «Єлисаветград», на якій «Музи» дебютували з власним творчим доробком. Потім щороку мисткині виїздили з вернісажами до інших міст Кіровоградщини – Світловодська, Олександрії, проводили творчі акції та підтримували громадські ініціативи, зокрема – «Дихати по-людськи» на захист зелених насаджень. Їхні роботи виставлялись у галереї «Світ і Вітчизна», креативному просторі KOWO,тветерансько-волонтерському громадському простору "Кrop:Hub" та науковій бібліотеці імені Чижевського обласного центру. Приклад учасниць «Музи» й сьогодні надихає на творчість багатьох людей. Чимало з Ольжиних вихованок, які починали малювати під її керівництвом, стали відомими самодостатніми художницями і вже мають власних учнів.
Окрім викладання у студії, Ольга розмальовує стіни в кафе, дитячих садочках, приватних помешканнях. Водночас вона встигає проводити заняття з аеробіки, а також виконувати замовлення і створювати ілюстрації до книг. Спочатку це були проекти галереї «Єлисаветград», потім малюнки до книг різних авторів, що виходили у видавництві «ІМЕКС».
– Я довго думала, що так насичено живе більшість людей, – зізнається Ольга. – Завжди, на якій би роботі не працювала (а це, крім галереї, були школи та дитячі садочки, обласний Центр дитячо-юнацької творчості, рекламні агенції) – паралельно з основною діяльністю малювала.
Моїм першим натхненником у дитинстві був старший брат Дмитро. Він не навчався у художній школі, але гарно малював. Його зошити, блокноти, обкладинки книг були розмальовані веселими історіями. Його щоденник був такий смішний, що вчителі часто забирали його просто так, без приводу, і з цікавістю роздивлялись ці малюнки в учительській. Це був справжній творчий журнал із коміксами, персонажами, фантастичними пригодами за мотивами Гаррі Гаррісона. Коли я вступила до художньої школи, один такий зошит показала своїм викладачам. Вони сильно дивувалися, що це малювала людина без спеціальної освіти.
Мої зошити, на відміну від брата, були чистими й охайними. Я була відмінницею і не сміла порушувати дисципліну. Проте писала для себе книжки, придумувала вірші і сама ж їх ілюструвала. Ми з подружкою купували красивий блокнот, в який усе записували. А потім нам пощастило десь дістати справжню друкарську машинку, і ми почали вірші друкувати. Аркуші зшивали й виходили книжки в єдиному примірнику. На жаль, майже всі вони загубились.
– Літературна творчість для мене – це своєрідна арт-терапія, – зізнається художниця. – Я пишу вірші та невеличкі оповідання. Це змога вихлюпнути негатив, який іноді накопичується в душі. До речі, чимало шедеврів живопису та й мистецтва загалом були написані людьми, які переживали стан сильних емоційних і душевних потрясінь. Вочевидь, Творець дає нам можливість таким чином розкритися повною мірою. Бо іноді ми навіть не замислюємося, який потужний потенціал маємо в глибинах душі.
Звичка все занотовувати й замальовувати залишилася в Ольги й сьогодні, і стає їй у пригоді під час подорожей.
– Я дуже люблю мандруватиі завжди ношу із собою скетчбук, – розповідає вона. – Це – моя дитяча мрія, яку почала реалізовувати лише років п’ять тому. У дитинстві в мене такої можливості не було, тому згаяне надолужую зараз. До карантину ми з чоловіком кожну вільну хвилину і копійку використовували для подорожей. Тож мрію, коли пандемія коронавірусу закінчиться і життя повернеться у звичне русло, відновити своє улюблене хобі.
Замість післямови
У це важко повірити, але до 1932 року, коли в Німеччині ухвалили «Закон про юридичне становище жінок-чиновників», у світі майже не було чиновниць, політикинь чи науковиць. А про представниць творчих професій годі й говорити!
Втім, в історії людства були першопроходиці, які змінили уявлення про жінку. Згадаймо лише авторку першої в Київській Русі медичної книги княжну Євпарксію Добродію Мстиставівну. Артемізія Джентилескі (1593 – 1653р.р.) була першою великою художницею Ренесансу та першою жінкою, обраною у члена академії живописного мистецтва у Флоренції. Вона заснувала власну художню школу в Неаполі, листувалася з Галілеєм, дружила з Ван Дейком, а серед її клієнтів були європейські князі та королі. Ще одна жінка, Соня Делоне (1885 – 1979р.р.) – перша художниця, удостоєна першої прижиттєвої персональної виставки в Луврі, офіцер Ордену Почесного легіону – найвищої нагороди Франції. До речі, народилась вона в Україні.
Так само як і Марія Башкірцева – уродженка Полтавської губернії, українська та французька художниця, яка померла 25-річною та залишила нащадкам невелику колекцію своїх картин і знаменитий щоденник. Він надихнув кількох знаменитих чоловіків – письменника, історика та драматурга – на створення популярних нині книг і п’єс.
Людмила Макей
Фото надані героїнями публікацій, а також взяті з їхніх фейсбук-сторінок.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
Читайте також: Проект-менеджерка, програмістка, євангелістка ІТ: хто вони, музи цифрових технологій Кіровоградщини?
