Кіровоградщина: Кому плести, а кому трактор водити. Як чоловіки й жінки змінюють стереотипи про «хлопчачі» та «дівчачі» заняття
Жінка за кермом трактора?! Це – нонсенс! Багато років у суспільстві, де жінкам приписували бути добрими господинями й відданими матерями-домогосподарками, саме так і думала переважна більшість громадян. Звісно, були поодинокі винятки, які свідчили про здатність жінки на щось більше, аніж кухня. Зокрема, знаменита радянська жінка-трактористка Паша Ангеліна стала символом епохи та прославилася гаслом: «Сто тисяч подруг – на трактор!»
І все ж питання гендерної дискримінації у професіях досить довго залишалося в затінку інших, більш «важливих» суспільних тем. Можливо, тому більше половини українців і досі думають, що існують професії «чоловічі» та, відповідно, «жіночі». Наприклад, згідно з результатами опитування соціологічної групи «Рейтинг», проведеного кілька років тому, найбільш притаманними чоловікам професіями вважалися поліцейський, політик, бізнесмен та вчений. Відповідно, жінкам більше «пасували» швачка, секретарка, продавчиня, вчителька.
Ми зібрали історії жінок і чоловіків, які долають стереотипи про гендерну обумовленість професій та захоплень різних людей.
«В полі трактор дир-дир-дир»
Нещодавно життя Віри Строкань, мешканки села Добрянка на Кіровоградщини, зробило різкий поворот: вона стала професійною трактористкою. Дивно, але в переліку професій та в дипломі її професія пишеться «тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва» –в чоловічому роді, так, неначе опанувати її можуть лише чоловіки.
– За всю історію існування філії служби зайнятості у Вільшанському районі я вперше зустріла жінку, яка так наполегливо прагнула увійти у, здавалося б, «чоловічу» професію, – коментує директорка районної філії Наталія Лисонь.
Раніше Віра працювала в магазині, а потім залишилась без роботи і стала на облік до центру зайнятості.
– Хотіла стати трактористкою, бо зараз це – одна з найбільш затребуваних професій, – розповідає Віра Строкань. – У мене підростає старший син, хоче стати агрономом і обробляти землю. А я хочу допомогти своїй дитині.
Коли в навчальному комбінаті «Аграрник» ми почали їздити, займатися з технікою, мені сподобалося. І орати пробувала, і в моторі порпатись.
У групі курсантів навчалося шестеро чоловіків та одна жінка – я. Але кривих поглядів у свій бік я не бачила. Це років двадцять тому вважалося дикістю, коли жінка кермує машиною. А тепер це стало нормою. Коли чогось не розуміла в механіці, запитувала у хлопців, вони охоче пояснювали. Син також підказує, що до чого. Найтяжчим у цій справі було зрозуміти побудову і принцип роботи двигуна. Все ж таки вісім місяців – невеликий термін, і все вивчити складно. Але поступово все стає на місця. Іспити склала успішно, воджу трактор із задоволенням. Влаштувалась на роботу до фермерського господарства «Бурага». Поки що на пів ставки, щоб більше бувати вдома і приділяти увагу дітям.
Я з малечку звикла працювати. Вмію доглядати за телятами, курми, свинями – як кажуть, колгоспна жінка. Звикла робити те, що в моїх силах, і хочу йти в ногу з часом, розвиватися. А коли випадає вільна хвилинка, знаходжу розраду у квітах. Вони ростуть і на подвір’ї,і в кімнаті у вазонах. Дуже люблю тюльпани, півонії та іриси. Мабуть, Господь створював їх з особливим натхненням. Я вважаю, що все робити треба з натхненням. Тоді всім буде добре.
Намисто – справа сімейна
Надія Єгурнова – рукодільниця у третьому поколінні. Вона з дитинства спостерігала, як шиє одяг бабуся, як робить меблі з дерева дідусь, як в'яже одяг мама. Сьогодні вона – відома на Кіровоградщині майстриня ексклюзивних прикрас та розписного вітражного посуду. Мамину любов бісероплетіння успадкували двоє її синів – Ян та Тимофій, які власноруч створюють намисто, браслети, сережки. І в родині ніхто не переймається, «хлопчача» чи «дівчача» це справа.
– У дитинстві я любила шити одяг для своїх ляльок з обрізків тканин і мережива, робити для них «меблі» з картонних коробочок, клеїти об'ємні фігурки тварин з мушель, і ще багато всього і потроху, – згадує Надія. – Та перед початком старшої школи через брак часу про рукоділля забула. Воно знову увірвалося в моє життя після народження першого сина. І вже він став свідком моєї творчості.
Поки я плела прикраси з бісеру, він мацав пакетики з намистинами та бісером. Йому подобалося, як вони шарудять, як блищать. Потім у два з половиною рочки я дала йому біжутерний дріт і насипала багато намистин різних кольорів, форм і розмірів. Я плела свої прикраси, а він сидів поруч і нанизував намистинки. Потім розпускав і перенанизував багато разів.
А коли синові було чотири чи п’ять років, він зробив перший браслет і перстень своїй подружці в дитсадку. У першому класі зробив браслет однокласниці. Пізніше – випалив пірографом на смужках шкіри малюнок і зібрав з них браслет для подружки.
Зараз, у свої десять років, він бере мої книги та журнали з бісероплетіння, розбирає схеми і плете ажурні браслети, підвіски. Купує сам собі бісер, намистини, кришталеві елементи, фурнітуру. Вчиться користуватися колірним кругом для підбору вдалих колірних поєднань.
Крім бісеру, старший син Надії спробував себе в декупажі, в пошитті м'яких іграшок, в ручному ткацтві. А ще з величезним задоволенням пече торти, печиво і еклери, готує м'ясо.
Молодший син в свої п’ять років, дивлячись на маму та брата, теж почав цікавитися прикрасами. На День Святого Валентина він раптом захотів сам зробити й подарувати намисто своїй подружці. Потім зробив намисто для мами на день народження. Тепер і у нього є свої намистини і бісер.
– Моя роль в цій справі для обох синів – підтримувати їхню цікавість, підказувати і допомагати, якщо потрібно, розповідати про нові для них способи створення прикрас або про матеріали, – каже Надія.
Вона зазначає: з раннього дитинства в голові була закладена інформація, що існують суто «жіночі» і суто «чоловічі» види рукоділля/ремесла. «Жіночі» – шиття, вишивка, прикраси, в'язання і подібне, а «чоловічі» – робота з деревом, шкірою, металом, гончарство. Аж раптом – перше здивування.
– Я побачила за швейною машинкою... свого дідуся, – продовжує розповідь Надія.– Він строчив чохли для своєї машини.А другий момент трапився вже кілька років тому, коли на фейсбуці побачила двох чоловіків, які створюють красиві і складні прикраси з бісеру. Один із них ще й в'яже спицями та гачком іграшки йпалантини.І тут уже стереотипи про «чоловічу»та«жіночу»творчість почали розсипатися в прах. Як великі чоловічі руки можуть працювати з дрібним бісером і найтоншої голкою?!Як?!Чоловік, що вийшов на пенсію, раптом починає цікавитися жіночими прикрасами?
Один із тих чоловіків – австралієць, а другий – чито європеєць, то чи американець (не пам'ятаю зараз, звідки він). І тоді я подумала, що це тільки в наших країнах склалися ось ці стереотипні переконанняпро «чоловічі» та «жіночі» справи.
І ось зараз я спостерігаю, як старший син уважно гортає мої англійські книги крутих майстрів з бісероплетіння, купує за свої гроші матеріали, вибирає схеми... І цікавиться такими техніками, які мені на початку мого творчого шляху здавалися складними як для перших виробів.Подивимося, що з цього вийде і наскільки довго його буде цікавити бісер. А поки – допомагаю, підказую, раджу і радію.
«Тато може все, що завгодно!»
На щастя, чимало майстринь та майстрів уже давно не переймаються питанням: «чоловічою» чи «жіночою» справою вони займаються. Зокрема, киянка Анжеліка Венгрус розповідає, що її тато, як і Надіїн дідусь, любить строчити на швейній машинці.
– Тато любить шити усілякі штуки для риболовлі та полювання, а також підшивати свої брюки. Це завжди було нормою в нашому домі. До речі, коли в початкових класах училися шити м’які іграшки, саме тато навчив мене «потайному шву», щоб саме в ту саму дірочку, через яку все набивається ватою чи поролоном, можна було охайно і непомітно заштопати. Ніхто у класі більше не володів цими «таємними знаннями».
Часто в соцмережах можна побачити хлопчиків, які плетуть гачком, та чоловіків, які в’яжуть на спицях одяг. У декого з них є ютуб-канал з відеоуроками, які мають назву «Чоловік в’яже». В Україні таких поки що небагато. А от у Сполучених Штатах Америки, у Брукліні (частина Нью Йорка), є суто «чоловіча» студія рукоділля String Thing Studio, яка кидає виклик стереотипам: тут чоловіки вчаться в'язати. На відео, яке вони виклали в ютуб, група чоловіків різного віку плетуть шарфи, светри, шапки та ажурні серветки. Вони щочетверга збираються разом, щоб ділитися досвідом, спілкуватися і займатись улюбленою справою. Мета учасників проекту – зламати стереотипи й допомогти кожній людині займатися тим, що їй по-справжньому близько.
– Коли я ріс, постійно бачив свою бабусю, тітку та маму за в’язанням, – каже в’язальник Джимі Анраде у відео, розміщеному на сайті цієї групи. – Мені завжди було цікаво, але я не наважувався спробувати, бо думав, що це заняття не для чоловіків, а лише для жінок та дівчаток. І лише у тридцять років я зрозумів, що вже достатньо дорослий, щоб самостійно вирішувати, що мені підходить.
А українську художницю Вікторію Лебідь чоловік навчив плести шкарпетки.
– Син також любить займатися рукоділлям, – пише вона на сторінці соцмережах. – Точно так, як працювати «болгаркою», або займатися зварюванням металів. І донька також захоплюється всім підряд. І покулінарити любить, і молотком помахати. Сподіваюся, скоро суспільні умовності та упередження зовсім зникнуть, і кожна людина буде спокійно займатися тим, чим їй подобається, а не тим, що «велять» статеві ознаки.
Людмила Макей
Фото з фейсбук-сторінок героїнь статті, Кіровоградського обласного центру зайнятості та з сайту студіі рукоділля String Thing Studio.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews
