Я почала рахувати дні

Наступна наша героїня – це смілива та прекрасна жінка. Поетеса, гордість Краматорська. Всього в житті вона добилась сама. Зараз вона мати, бізнес-леді. Її історія схожа на багато історій, але як кожна з них – особлива. Знайомтесь: пані Олена. Вона майстриня слова, а тому свою оповідь веде сама, без навідних питань від журналіста. Це щоденник початку вторгнення, від перших ракет до масової евакуації у березні.

 

День перший

Ранок 24 лютого. Мій солодкий сон зі спогадами про нещодавню (20.02) мирну презентацію нової книги був перерваний рівно о 4.52 гучним вибухом. Будинок здригнувся. Сон зник, наче його не було. Рука машинально схопила телефон: війна! Перше попадання ворожої ракети в аеродром Краматорська. Читаю новини: Київ, Харків... Десятки міст прокинулися разом зі мною. На нас напала Росія.

Маленький хиткий світ звалився. Те, чого боялися найбільше, сталося. Дехто Пу уявив, що йде геноцид і придушення російськомовного населення (що я вважаю просто приводом), оголосив спецоперацію – війну – і пішов нас звільняти. Цікаво, від кого? Я мешкаю на території України з 1994 року. Ані разу я не почула, що, припустимо мені не можна говорити російською, або якісь погрози, або приниження, утиски і т. д. Всі навколо говорять тією мовою, якою їм зручніше. І всі завжди розуміли один одного, тим більше практично все було російською мовою.

Після вибуху було звернення президента, яке не дуже заспокоїло. О 6-й ранку вже надійшло повідомлення про дистанційне навчання дітей, воєнний стан, скасування автобусного сполучення в місті. З транспорту залишали лише тролейбуси. Пізніше мер повідомив, що громадський транспорт для всіх категорій стає безкоштовним.

Ранок тривав. Телефонувала всім родичам і знайомим: хто де, чи все в порядку. Подруга, що рік тому переїхала жити в Ірпінь, не виходила на зв'язок. Нерви здавали, доки чекала від неї дзвінка. Усі знайомі, рідні, близькі, кохані були живі. Потрібно було чекати, прожити день. А раптом це страшний сон? А раптом все закінчиться так само раптово, як і почалося? Телефон горів від напруження новин. Ані на мить не випускаючи його з рук, читала новини і листувалася з близькими.

О 17.00 попросили всіх уже бути вдома. І не вмикати світло. Потрібно було спуститися перевірити підвал – можливо, потрібно його облаштувати. Сказали зробити запас води, зарядити телефони. Вокзал ревів. Його звуки раніше завжди заспокоювали, але не зараз. Хтось їхав. Я знала: як і тоді, в 2014-му, не всі повернуться.

 

День другий

Ніч провела обійнявшись з телефоном. Лише зрідка з надією провалювалася в сон і відразу прокидалася від потоку нових повідомлень. Страх сковував. Згадувалося, що буквально лише з півроку, як нарешті зважилася прибрати з вікон хрест-навхрест наклеєний скотч. Віддирала його з твердою впевненістю, що більше такого ніколи не станеться. Поспішила.

Зранку вливши в себе достатньо кави, яку вже не пила скільки років через підвищений тиск, спішно збиралася на роботу. Повідомлення про позапланові канікули для дітей спіткало десь на півдорозі до офісу. Я мала чіткі плани: швидко зробити необхідне на роботі, забрати частину документів додому і обов'язково зайти в магазин за продуктами, щоб зробити запас. Десь уже йшов наступ і бої. Харків, Маріуполь, Київ... Я була впевнена, що може зачепити Донбас, але таких міст як столиця, як красень-Харків не торкнеться війна. Але новини наполегливо говорили про протилежне.

Супермаркет був битком набитий людьми. Скуповували все, що тільки можна. Полиці миттю порожніли. Мій максимум складався з корму коту – який нахабно жер тільки корм у пачках, та ще й певної марки – та необхідних продуктів для доньки. Черги на банкоматах вимірювалися десятками метрів. Готівку треба було зняти будь-що. Запасаючись терпінням, я стала в чергу.

Повідомлення від адміністрації міста про сповіщення сигналів тривоги надійшло ближче до обіду. Повідомлялося, що будуть уривчасті звуки протягом 2-3 хвилин, що повідомляють про небезпеку авіаударів. Телефон через постійний моніторинг ситуації розряджався по кілька разів на день. Десь бомбили. Краматорськ був у страшній тиші.

 

День третій

Це якийсь сюр. «Хтось дуже зло пожартував. Чи я сплю, і треба просто розбудити мене – і знову повернеться колишнє спокійне життя. Знову будуть прогулянки парками, уроки та гуртки у дитини». Але сон продовжувався і починав перетворюватися на кошмар. Вранці я шукала продукти. Щось вдавалося знайти цілком спокійно. Щось встигала забрати останнє з наявності.

Перша сирена прозвучала о 13.46, потім о 14.09. Міська влада ухвалила рішення про безперервне звучання тривоги під час небезпеки. У місті запровадили комендантську годину. О 17.00 треба було бути вдома. О 18.00 – вимкнути світло. Місто поринало в повну темряву. Морок, страх, біль від безсилля щось змінити.

Квіти у міському саду Бернацького у Краматорську. Після реконструкції 2016-го року парк став улюбленим місцем відпочинку пані Олени.

 

День п’ятий

Ось і початок весни. Тільки ми досі загублені у лютому. Подруга в Ірпені сидить у підвалі, у них уже почалася жесть. Син іншої подруги, студент у Харкові – теж у підвалі. Його нещадно бомблять. У Києві обстріли. У нас у Краматорську одна тривога змінює іншу. Паніка починає наростати. Знайомі, друзі виїжджають хтось за межі країни, хтось в інші міста. Я на межі, але сиджу вдома. Продуктів у магазинах практично немає. М'ясо купити неможливо.

Ближче до вечора місто здригнулося від двох вибухів. ППО збили дві ракети. Вікно, що виходило на вокзал, стукнуло і відвалилася ручка. Сиве волосся побіліло ще сильніше. Ніч знову обіцяє бути неспокійною

 

День шостий

Ночі перетворилися на жах. Очікування, що ось-ось на нас впаде бомба або прилетить ракета не зникало ні на секунду. Зір різко погіршився. Вікна були завішані щільними шторами та ковдрами, вимкнене світло та новини на мобільному під ковдрою, щоб не дай боже, не було світла від телефону.

Вранці подруга з Ірпеня прислала чудову новину: їм удалося виїхати. Під обстрілом, на машині під снарядами, що летять, вони вибралися і були останніми, хто зміг на той момент це зробити. Далі там почався треш.

Я ходила по дому, забувши навіть про те, що треба розчесатися. Спали ми в спортивних костюмах, щоб була можливість схопитися і бігти не витрачаючи дорогоцінних секунд. Кожну секунду здригалися від будь-якого шарудіння. Кіт став надзвичайно тихим. Тільки папуга, як і раніше, щебетав свої пісеньки. Тривоги почалися на початку першої години ночі, і так усю ніч – із невеликими перервами.

 

День сьомий

Ранок почався із сирен. Безперервний сигнал тривоги протягом усього дня. Нерви здали. Усередині засіла тверда впевненість евакуюватися у спокійніше місце. За кордон їхати не було жодного бажання. Потяги йшли у бік заходу України: Хмельницький, Ужгород, Львів.

За місяць до війни ми з подругою планували відпочинок. Екскурсійний тур по сусідніх країнах із затримкою на кілька днів у Львові. Вже були обрані дати, готові документи. 12 березня ми мали розпочати свій вояж із дводенного відпочинку у столиці левів – самому місті Львів. Тепер я буду конкретніша у своїх бажаннях.

 

День восьмий

Спокійна безсонна ніч на ранок не принесла жодної гарної новини. Рішення про евакуацію міцно засіло у голові, продовжувало свердлити мозок. Що чекає попереду? Необхідно було завершити невідкладні справи в офісі та у місті. Привівши себе в порядок, я зібралася в дорогу. У місті йшли відновлювальні роботи після нічного обстрілу. Було пошкоджено будинки очисних споруд нашого водоканалу. Люди закривали захисними дошками розбиті вікна.

Вже ближче до обіду я повернулася додому. З речей треба було взяти лише потрібне. Весна затрималася цього року, а надія, що ми поїдемо всього на пару тижнів, підтримувала, щоб не збожеволіти. Отже, було вирішено взяти по два спортивні костюми і по чотири комплекти нижньої білизни, зубні щітки, телефони, зарядки, ноутбук, жорсткий диск, таблетки, тонометр, документи та мінімальний набір паперів для роботи, печатку, гребінці, лак для волосся (ну ніяк я без нього), по три пари шкарпеток. Рушники та інше в рюкзаки вже не влізли, було прийнято рішення купити рушники на місці. Один рюкзак я дозволила доньці зібрати самій: іграшки, планшет, альбом, фломастери… Кота відвезла братові – бо попередньо зателефонувавши знайомим почула, що з тваринами не приймуть. Залишати десь свого члена сім'ї було б злочином, а з братом вони чудово ладнали: один годує, другий кусається.

 

День дев’ятий

Замість будильника, як завжди, сирена. Це колись закінчиться? На вокзалі треба було бути за годину до подачі поїзда. Добре, що я живу навпроти, і можна було вийти за 5 хвилин до призначеного часу. Ми вирішили об’єднатися зі знайомими дівчатками з дітьми, які теж евакуювалися. У результаті нас набралося більш-менш знайомих 9 людей. В однієї з дівчаток дитині було 4 роки.

На вокзалі було стовпотворіння. Тисячі людей. Волонтери розподіляли групи одразу біля входу та відправляли до різних залів очікування. Посадка залежала від віку дитини. Першими йшли на посадку сім'ї, де діти до 5 років. Нам пощастило. Нас усіх (завдяки 4-річ) відправили до першочергової зали: сім'ї не розділяли, а ми всі 9 осіб йшли однією родиною.

Потяг затримувався на невизначений час. Доньці через стовпотворіння, нерви і навіть не знаю через що ще стало погано. Уся зблідла, її знудило, ледве трималася на ногах. Відступати було нікуди (зараз думаю – слава богу, що поїхали тоді, а не потрапили під обстріл залізничного 8 квітня). Ми чекали.

Ближче до 11-ї години волонтери оголосили, що починається формування груп на посадку. Наш зал був першим. Але не ми. Спершу йшли сім'ї з вагітними, потім із немовлятами, потім із дітьми до року, до 2, до 3, і тільки потім ішли ми. Вагон був купейним. Коли зайшли, все вже було зайняте, люди сиділи хіба не на головах. Наша компанія розділилася. Ми з дівчинкою й малими змогли втиснутись в останнє купе біля туалету. Там уже було 6 людей, плюс нас четверо. Ледве запхнувши хоч кудись речі, дівчат наших (11 і 8 років) одразу визначили на верхню полицю, а самі сіли на нижній уже в компанії ще одного дорослого. Мав бути важкий шлях. Невідома кількість годин у дорозі, сидячи, з дітьми різного віку, що постійно кричать.

Об 11.30 ми залишили рідний Краматорськ і рушили до невідомості. Вдома ревіла сирена, а розпач усе сильніше поселявся в глибині.

О 16.30 ми були у Харкові. Страшно. Поїзд заїхав, забрав іще людей і заднім ходом виїжджав із міста. Обстріли Харкова не вщухали. Люди спали на підлозі та на сумках у проходах. Усі були на межі. За найсприятливіших обставин наступного дня годині о 14-й ми мали бути у Львові. Попереду був заїзд до Києва.

 

Далі буде.

 

Спілкувалася Анна Старцева

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.