Про літературний плід самоізоляції
Інтерв’ю з Володимиром Яремчуком, номінантом на літературну премію імені Євгена Маланюка за збірку сонетів «Між квіту й лез» (2020)
– Вийшла твоя нова книжка «Між квіту й лез», котру обласна спілка НСПУ висунула на здобуття літературної премії імені Євгена Маланюка. Несподівано для мене – це збірка сонетів. Бо я знаю твоє ставлення до форми творів. Мені завжди цікаво, як виникає той чи інший творчий задум. У те-бе із сонетами це було як?
– Не повіриш – випадково. Але закономірно-випадково…
У будь-якій і будь-чиїй творчості для мене на першому місці – щирість. Я не знаю, добре це чи погано. Я так сприймаю творчість. Коли я бачу щиру позицію (певна річ – і вправну також), а не гасло чи поетичний викрутас, я тішуся і приймаю такого митця із задоволенням. Тому для мене форма ніколи не була першосутньою, про що і сказано в анонсі до згаданої збірки. І твоє здивування мені також зрозуміле.
Іван Франко у «Вольних сонетах» пише:
«Сонети – се раби. У форми пута
Свобідна думка в них
тремтить закута…»
і далі:
«Сонети – се пани. В них мисль відроду
Приглушено для форм…».
Однак сонети самі собою мимоволі якось у мене складалися, та я не надавав цьому значення і трансформував їх у зви-чайні катренові форми. І зовсім випадково я збагнув, що п’яти- і шестистопний ямб (поряд із таким же хореєм) для мене є найприйнятнішою формою віршування. А саме цей метроритм і лежить в основі сонетів. А ще філософічність. А ще внутрішня колізія і певний паралелізм. А це все – складові мого творчого бачення.
Коли ж тут – сумно посміхнемося – ще й пандемія з морем часу…
– І як довго ти працював над книгою?
– А два місяці самоізоляції. Щоправда, потім ще чотири місяці. Творчим людям це пояснювати не варто. Там – сумнівний наголос… Там – збіг – приголосних… Там – нечітка думка, котра мені зрозуміла, бо вона асоційована із цілим рядом ду-мок, що їй передували. А читач бачить лишень написане, він до такої думки своїми роздумами не приходив. Отже, треба шукати яснішу форму. А й навіть один сонет був написаний… хореєм. І серед ночі прийшло прозріння, що це зовсім не сонет, а псевдосонетоподібна форма.
– У цій твоїй книзі вперше немає ніяких розділів. Але внутрішня композиція книги вибудовува-лася за якоюсь схемою?
– Схема? Спонтанна. Так, ти вірно побачила: всі мої попередні збірки поділені на змістові розділи. І це ніби й правильно, бо не можна насипати свої вірші натрусом, як овочі в торбину. А й неправильно. Бо ж писалося все під різний настрій і на різні теми. А ти, раптом, компонуючи збірку, зібрав одну тему і один настрій воєдино… Читати таке не завжди зручно. Втомлюєшся.
Мої сонети – на різні теми. Ці теми напливали на мене самочинно. І я вирішив нічого не вигадувати, а подати все так, як мені тоді мислилося. Несподівано цим я уникнув монотонності викладу (бо в сонеті доволі й метроритмічної монотон-ності, вона одна уже заколисує!), а ще досяг того, що читати сонети треба із маленькими, але зупинками: от щойно була інтимна лірика, а тут – публіцистика, а тут – памфлетність. Треба час, аби вийти із одного стану і зануритися в інший. Не посміхайтеся! Знаю: не всі будуть занурюватися.
– А в чиї сонети занурюєшся ти? Хто зі світових і наших вітчизняних сонетярів тобі найближчий? І чи взагалі є такі?
– Друге питання – суттєве. Сонет – специфічна форма висловлювання. І чийсь сонет далеко не завжди «співзвучний» з тобою. На заваді такій співзвучності стоїть і досвід твій та автора, і етико-естетична та світоглядна парадигма, а й навіть твій цьогохвилинний настрій…
Я не буду оригінальним. Сонети Шекспіра для мене – вершина з вершин. У мене із книги їх, щоправда, «благополучно» вкрали, але то так, до слова… А так… Той же Іван Франко, на якого посилався. Зовсім несподівано колись відкрив для себе сонети Івана Котляревського. Читав і сонети Лесі Українки, Миколи Бажана, Андрія Малишка. Кожен колись чомусь рап-том хапає за душу. А через місяць – уже й нічого особливого… Такий простенький, здавалось би, і такий світлий «Світлий сонет» Ліни Костенко…
Сонети, як і будь-яку поезію, треба читати вибірково. А ще вгадати час, коли вони до тебе «заговорять».
– А тепер трохи вийдемо за рамки збірки «Між квіту й лез». На які головні теми ти весь час звер-таєш увагу? Які проблеми, котрі хвилювали Маланюка, близькі й тобі? Що скажеш про премію його імені?
– Теми до крику традиційні: велика Вітчизна і мала батьківщина, батько і мама, війна і мир, людяність і мізантропія, мова і пісня, криниця і колосок, буття і небуття, добро і зло, сенс і безглуздя… І це ще не все. Я сказав щось оригінальне? Аж ніяк.
А щодо Євгена Маланюка…
Він був безмежно закоханий у рідний край. І це – про мене. Однак був позбавлений можливості у рідному краю перебу-вати, що, на щастя, не про мене. Любов у нього була такою сильною, що трансформувалась, часом, у гнівні і прикрі слова до матері-вітчизни. Кому болить, як боліло Євгенові Маланюку, той зрозуміє всю невичерпність цієї любові, висловленої гнівними і болісними словами. Мою поему «Розбрат-крук», висунуту на премію раніше, окремі колеги засудили, поряд з іншими слабкими сторонами, ще й за… непатріотичність, «не помітивши», як мені болять ті ж теми, що і Євгенові Маланюку.
Цим аж ніяк не хочу викликати істеричні приступи реготу у моїх недоброзичливців: я достатньо тверезо оцінюю свій рівень і рівень цього великого поета й громадянина, щоб проводити між нами паралелі. Але мислили ми про одне. Хоч і різномасштабно.
Маланюк кричав на всіх перехрестях про малоросійство, котре є лихою актуальністю і загрозою ще й сьогодні. Це і мої думки. Двічі я брав участь у науково-практичній конференції «Буття українців» у Києві, де виступав із доповіддю «Мова – як категорія державної безпеки». Де міг – публікував свою чималу статтю «Слово про мову». Вона в руслі думок Євгена Маланюка
«… невже калюжею Росії замре твоя широчина…».
Наш земляк, маючи беззаперечний і великий поетичний дар, не бавився насамперед у красиві словеса, бо на першому плані була доля його гнобленої землі. Я теж тримаюся його і некрасовської позиції: «Поетом будь, а чи не будь, громадя-нином бути мусиш».
Здається мені, присудження премії імені Євгена Маланюка має здійснюватися саме із врахуванням оцього самого твор-чого і світоглядного маланюківського контексту. Знаю, що змагатимуся із дуже гарною і добре відомою мені поетесою Людмилою Юферовою. А також із поки що мені невідомою Тетяною Микитась. Гараздів їм і успіхів.
– Те, що обласна організація НСПУ уже втретє висуває різні твої книги на здобуття літературної премії імені Євгена Маланюка, – вже відзнака. А що ти вважаєш головною відзнакою для письмен-ника, митця взагалі?
– Чого лукавити? Хто не хоче і премій? Я – не виняток. Але мало хто вірить, що для мене те – зовсім-зовсім не головне.
Найважливіша – оцінка і любов моїх читачів. Бо ніяка премія не замінить тихого і людяного голосу, що звучить у телефонній трубці, і незнайома мені вчителька зі Світловодська Любов Іванівна каже про мою поезію найтепліші слова. Що знайома мені жителька Житомира Зоя Воробей нині пише такі гарні мелодії на мої вірші. Що на один з віршів звернув був увагу не хто, а Анатолій Пашкевич! А з ним – ще Микола Збарацький, Петро Лойтра, Іван Тетева, клуб «Байгород»… Що учитель історії з Петрового Юрій Кулибаба просить теж надіслати йому мої твори. Про те саме просить керівник фольк-лорного гурту з Донеччини Юлія Куліненко. Радію, що мої вірші переписує, вчить напам’ять та пропагує блискуча виши-вальниця Зінаїда Андреяшевська. Що мою «Колискову полю» виконує хор ветеранів, у якому і я співаю. Кожен раз завми-раю на фестивалі «Калиновий спів», коли звучить «Моя ти земле калинова». Дорога для мене підтримка, зініційована меценатами-видавцями не лише сонетів, а й кількох попередніх книг, кропивничан і благовіщенців: Віктора Лисенка, Цен-тру народної творчості, фермера Петра Костючка, киян Андрія Зайця і Андрія Ковшера, Інни Величко з Житомирщини. Вдячний їм, бо просити не вмію і не люблю.
Інакше кажучи, я уже маю читацьке журі, котре однозначно проголосувало за мене. А що скаже професійне журі – то його право і його смак.
Антоніна Корінь
