Літературна стежина. Етюди безсонних ночей
ЩО то є – вічність?..
Дитинство щиро відмахнеться від такого питання: «Ну що за нісенітниця!».
Юність зі зверхньою посмішкою відповість: «Це я, мої почуття, мрії, моє кохання».
Зрілість, оглянувши навколо себе обрій, задумається і по хвилі промовить: «Це Сонце, небо, степ, життя».
А старість зі смутком скаже: «Це там, де наші душі разом із нашою молодістю і любов’ю будуть завжди поряд у безкінеч-ному всесвіті».
Ти – моя довічна любов. Ти – мої нескінченні спогади. Ти – мій нестерпний і постійний біль. Щомиті мої думки лише про тебе. Хто здатен відібрати мою любов до тебе? Хто має право десь там забрати тебе в мене? Тож хто може перешкодити нашій зустрічі у вічності?
З полички у супермаркеті на мене глянули блакиттю великі очі… Від несподіванки зупинилася. То був малюнок на пакеті з розчинним «Цикорієм». А я побачила стежину в полі серед жита і згадала босоноге дитинство. Бігло воно тією стежиною ра-зом зі мною, а жита своїм золотим колоссям сягали мені вище голови. З-поміж їхніх стебел на мене допитливо дивилися го-лубі очі петрового батога. Де ви тепер, ті очі? Про що запитували в мене? Чи заглядаєте ви цього літа в чиїсь стежки? Та чи й бачить вас сьогоденне дитинство?
Що то є – вічність?
Я наближаюся до тієї миті, коли треба буде переступити межу між буттям і небуттям. І все частіше переді мною постає пи-тання – «чому?». Таких «чому» багато. Одне з них: чому я вже тепер не можу відмежуватися від усього земного, матеріаль-ного? Адже туди із собою нічого не забереш. І там нічого не відчуватимеш. Так сказано в Біблії. А мною все частіше ово-лодівають мрії, надії, бажання. Ось вони.
Я хочу прийти до тебе з пахучим пучком скупаних у росах блакитних пролісків. Я хочу взяти з собою білокорі берези з брунатними сережками, з яких вранці падають краплі прохолодної вологи. Я хочу подарувати тобі рожевий схід сонця і його палаючий захід. Я хочу принести тобі в долонях сонячний зимовий ранок із сяйвом інею. Я хочу разом з тобою послухати дзвінку пісню жайворонка над безмежним морем золотого колосся. Мені б пригостити тебе липовим медом, який ти запивав би кришталевою водою з моєї криниці. Я хотіла б узяти з собою до тебе цвіт садів нашого дитинства. А ще, коли б то вдалося принести тобі сріблясті хвилі з твоєї і моєї річки, – золоті хвилі наших степів. Думаю, що тобі було б приємно помилуватися блакитними очима волошок у стиглому житі. Я хотіла б разом з тобою знову пригадати перший сміх, перший крок, перше слово наших дітей. Я хотіла б… Проте туди нічого не візьмеш. Там нічого не відчуватимеш. Чому?..
З роками стираються грані між минулим і майбутнім, між учора і завтра, між було і буде. Є тільки сьогодні, нині... Тож до-поки ми ще тут, то вдивляймося в зустрічних, у їхні погляди, у їхні посмішки. Радіймо кожному сонячному промінчику, кожній дощовій краплині, кожній неповторній своїм візерунком сніжинці. Розкриваймо свої серця назустріч одне одному, да-руймо навзаєм щирі слова і гарні справи. Допоки ще ми тут… Допоки ще є для нас сьогодні…
Ти – його, ти – з ним, ти – у ньому, ти – для нього, ти – заради нього. Отже, він – твоє Небо, твоє Сонце, твоє Життя. Стань і назавжди залишайся для нього його Мрією, Сонцем, Життям.
У мене брови – пташині крила? У мене очі – дві достиглі сливи? У мене губи – пелюстки рожевої троянди? Ти так сказав чи так подумав? Чи мені почулося? Вдивляюся в дзеркало. Так. Мої брови – крила ластівки, очі – достиглі сливи, уста – трояндові пелюстки. Ти так сказав своїм серцем, а моє – почуло. Повтори все це сьогодні, бо в мене на душі чомусь одні затяжні осінні дощі. Вони плачуть за тобою.
Ти – дужа, ти – можеш, ти – витримаєш… І я йду. Долаю ось цю перешкоду, он ту перепону і аж ген оту… Іду, долаю, усміхаюся… Високо піднімаю голову, дивлюся на вершечки дерев, на хмари, на сонячне проміння. Нехай ніхто не бачить моїх сліз. Мені не треба, аби мене носили на руках. Мені потрібен лише один-єдиний теплий і люблячий погляд. Твій погляд…
Переді мною ідуть двоє літніх людей. Він і вона. Про що говорять – не чутно. Але їхні даровані одне одному посмішки в ореолі срібла сивини – прекрасні, Ми з тобою теж – усюди, завжди, у всьому – удвох. Я – і пам’ять про тебе…
За рідкісним винятком, перше почуття напівдитячої, напів’юнацької закоханості ніколи не поєднує двох аж до останнього подиху. Але приглушений легким серпанком часу біль від його втрати залишається на все життя. Чи не тому вже в зрілому віці ми так оберігаємо дарунок долі – друге кохання?
Сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку варила. Кожного часточкою наділила. Кожному по ложечці – і синочку, і донечці. Виросли сороченята, залишили мамину хату. Одягли чорно-білі сорочечки та й полетіли на сході сонечка. Гай-гай, сороченята! Як далеко залишилась мамина хата!
Хто на островах невідомих, хто на заморських будовах, хто у горах високих, хто на морях глибоких. Сидить соро-ка-білобока на припічку, б’є масло в глечичку. У вікно виглядає, тепла-привіту чекає: коли ж прилетить «поштар», принесе одне-єдине, найрідніше – «Кар!». (Примітка: поштар – листоноша. Місцева говірка).
Я підслухала розмову, яка голосно точилася поряд. Йому ледь за 25. Він – молодий поет. Пише голосно, рвучко, часом – незрозуміло. Як тепер говорять – сучасно. Скаржиться старшій жінці-письменниці, що не має виданої книжки, що її чекати, мабуть, ще років з 10.
Хлопчику, хлопчику! Ти щасливий! У тебе ще цілих десять років пізнання, чекання, нових знайомств з людьми, зі світом. Ти ще взнаєш стільки нового!.. Багато дечому навчишся. Ще стільки прекрасного буде в тебе за ці десять років! Бо коли тобі буде, як мені, «далеко за…», то ці десять років стануть для тебе лише спогадом…
Жовтий лист, метелик і зірки…
Шу-у… Шу-у… Осінь… Під ногами перехожих шелестить щойно опале листя. То розсипають свій золотий дощ кучеряві клени. Ох, ці величаві й горді клени!.. Вони тривожать своїм сяйвом душу. Дивишся на небо – воно сіре й похмуре. А навколо тебе сонячно і радісно, адже сьогодні кожен кленовий листочок віддає людям літнє тепло і світло. Від того золотого полум’я на серці стає сонячно, бо в кожному листочкові бринить продовження літа. Жаль лише, що стеляться ці краплі сонця під но-ги…
Переді мною пролетів метелик. Яскравий і різнобарвний. Його крильця сполохано тріпотіли в осінньому сонячному промінні. Звідки він узявся цієї пізньої пори? Вочевидь, цей метелик був життєлюбом і мрійником. Він мріяв ще раз побачити літо. Ще одне-єдине літо. І дожив, і побачив! Нехай всього лише «бабине». Але ж літо! Але ж друге!
У безкінечнім просторі мерехтять зорі. Вони, як і люди, спалахують-народжуються, сяють-живуть, гаснуть-умирають. І завжди притягують-манять нас до себе. Чи не тому у весняну солов’їну ніч, коли навколо все відроджується, та в осінній ти-хий вечір, коли природа йде на спочинок, ми відчуваємо себе крилатими? Хочеться полетіти! Все одно куди, аби летіти, летіти… Удалеч – у простір, до зір, у вічність…
Майбутнє завжди народжується з минулого.
Люди, станьмо мудрішими, зробімо красивим сьогодні! Заради того, аби завтра народилося ще прекрасніше майбутнє.
Кажуть, що влада від Бога. А Бог – це Любов. То виходить, що Бог нас не любить? Чи то ми забули про Бога?..
Карантинне знайомство
Нещодавно мені зателефонували брат із дружиною, запросили на прогулянку до парку, аби відпочити і трішки відволіктися від коронавірусного карантину. А ще пожартували, що познайомлять мене з молодим інтелектуалом: історик, математик, астроном, та ще й до всього – поліглот. Ого! Знавець таких наук! Звичайно, я все це сприйняла як жарт. Хіба могла я, жінка в літах, уявити, що це реальність. До того ж я – колишня вчителька, предмет викладання якої – казки про світле майбутнє. Тобто до точних наук мала таке ж відношення, як велосипед до чіп-карти. Про це зрозумієте пізніше.
І ось ми зустрілися в парку. І найближчі люди таки знайомлять мене з молодим сучасником!
Я – одинока жінка, вільного часу хоч відбавляй. І на таких молодиків таки поглядала, але щоб задивлятися – то ні! Я ж розуміла свої можливості, свій вік. А таки не втрималась. Він був такий сучасний, красивий, розумний. Умів усе, знав усе. У повному розумінні – усе. Я зі своїми знаннями й уміннями поряд з ним, як Колобок поряд з Василиною Премудрою. Як до нього доторкнутися рукою? Як заглянути в його внутрішній світ? Як досягти глибин його знань? Адже ми з ним розійшлися в часі на кілька десятків років. Що мені з ним робити, як поводити себе, аби не зламати його ніжну душу? Проте брат з дружиною сказали, що вірять у мене та в мій життєвий досвід. Тож побажали нам найкращих годин спілкування в майбутньому, особливо вечорами, і провели нас та й пішли собі.
І ось ми з моїм новим знайомим у мене вдома. З якого боку підійти до нього, що йому говорити? Вирішила, що зроблю так, як радять жінкам. Шлях до чоловіка лежить через його шлунок. Спочатку я пригостила гостя його улюбленою стравою. Вона забезпечила його енергією, принаймні, на найближчі кілька годин. Цього вистачить для першого знайомства. До того ж буду з ним обережною, щоб не злякати. Та щоб і в мене не закрутилася голова. Бо хоч мені й багато років, та досвіду майже немає, усе з нуля.
Найперше відчуття – страх. Він такий чутливий! А мої руки незграбні й грубі поряд з його молодістю. Не встигну доторкнутися, як він або темніє з виду, або ж світиться осяйною радістю. Проте я бачу здебільшого не те, що мені хочеться чи що мені потрібно. І тоді мені доводиться звертатися за порадою до доньки та внучки. Адже вони майже його ровесниці, мають собі таких же молодих друзів. Засиджуючись з ними до пізньої ночі, ніхто з них не має проблем, які виникають у мене.
Усе, що він розповідає, то випадковість і несподіванка для мене. Я навіть не запам’ятовую, яким чином мені це вдається з нього витягнути. Але все так цікаво! Переді мною відкриваються чудові краєвиди, небачені досі куточки різних країн, лунають нечувані до цього часу мелодії. Усе це зачаровує, веде прекрасними дорогами мрій. Спасибі тобі, мій юний нежданий друже! Мені б ще глибше пізнати тонкощі твоїх почуттів, навчитися знаходити досі невідомі й такі чутливі точки твого тіла, які відкриватимуть мені цілі світи.
Сьогодні третій день нашого знайомства. Ми з моїм молодим другом на дивані. Я в одному кінці в знемозі та зневірі, він – у іншому – сердитий, надутий. Обоє злі. Я на своє невміння, він – на тортури, яких я йому завдаю. Я вже говорила, що в минулому вчителька, до того ж – вихована, лайливих слів не вживаю. Він стриманий і мовчазний. А тому гучних сварок між нами не буває. Якщо не брати до уваги рясний потік моїх сліз.
Телефоную братові:
– Я застара для такого знайомства!
У відповідь лунає:
– Не бійся, «Samsung J3» витримає. Щоб його зламати, треба ще й як постаратись.
Боже, дай мені сил, уміння та віку, щоб опанувати всю його багатогранність!
