Переклади Назарія Назарова з книги «Сади Адоніса. Мала антологія світової поезії». Літературна стежина №39

 

 

Назарій Назаров – поет, перекладач, мовознавець. Народився 1990 р. в селі Федорівці Кіровоградського р–ну, у Кіровограді навчався в Педагогічному ліцеї.

Член літоб’єднання «Степ» з 2005 року. Закінчив магістерську програму «Філологія. Теорія, історія літератури та компа-ративістика» Національного університету «Києво–Могилянська академія». Нині – докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

Автор двох збірок поезій: «Втеча з Вавилона» – Кіровоград: Мавік, Степ, 2006. «Лампадофор» – Львів: Каменяр, 2008; видав монографію про етимологічні словники. Загалом має понад сто наукових (мовознавчих і літературознавчих) публікацій в Україні, Франції, Бельгії, Греції, Угорщині, США, Болгарії. Лауреат (диплом І ступеня) літературної премії імені Богда-на–Ігоря Антонича «Привітання життя» (2007). Переможець (І місце) конкурсу з поетичного перекладу з французької мови, започаткованого посольством Канади, та V всеукраїнського конкурсу з перекладу новогрецької літератури (у номінації «По-езія»), організованого Центром елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького.

 

Пропонуємо переклади  Назарія Назарова з книги «Сади Адоніса. Мала антологія світової поезії», Київ–2015.

У малій антології світової поезії уміщено вперше відтворені українською безпосередньо з оригіналів класичні твори давніх і сучасних літератур. За винятком окремих віршів, усі тексти українською раніше не були перекладені.

 

НАЗИМ ХІКМЕТ РАН

         1902–1963

 

ТРИ КИПАРИСИ

Перед моїм домом росли три кипариси.

Три кипариси.

Кипариси на вітрі розхитувались.

Три кипариси.

Коріння в землі, верхів’я – між зір.

Три кипариси.

Розхитувались кипариси на вітрі.

Три кипариси.

Уночі якось ворог підійшов до дому.

Три кипариси.

На моєму ложі убив мене.

Три кипариси.

Зрубав кипариси під корінь.

Три кипариси.

Де ж мої – коріння в землі, верхів’я між зір –

Три кипариси?

Кипариси на вітрі уже не розхитуються.

Три кипариси.

У камін мармуровий, порубані, полягли

Три кипариси.

На закривавлену сокиру світло кидають

Три кипариси.

          1933

 

ВІЛЬЯМ БЛЕЙК

     1757–1827

 

         ПАСТУХ

Щасливий уділ пастуха:

Не спить уже він, як світа,

Овець він пасе цілий день,

Хвала його повнить вуста.

Бо чує він поклик ягнят,

Ягниці відозву просту.

Їх спокій завжди огорта,

Бо знають, що поряд пастух.

 

ЗАБЛУКАЛИЙ ХЛОПЕЦЬ

«Тату, тату, куди ти йдеш?

Твоя хода швидка!

До хлопчика ти свого озвись,

Щоб я не заблукав!»

Довкола – тьма, і тата нема,

Змок хлопчик від роси.

Лякала без дна трясовина,

І крив туман ліси. 

 

ВІЛЬЯМ БАТЛЕР ЄЙТС

         1865–1939

 

ЯК НИЩИЙ НИЩОМУ ЖАЛІВСЬ

Мирські діла покину я нехитрі

І молодість верну в морськім повітрі,

Шалений нищий нищому жалівсь,

Бо час ще є – й волосся на макітрі.

Зведу домок, візьму собі жону

Й чортяку із чобіт я прожену,

Шалений нищий нищому жалівсь,

І втишу настовбурчену матню.

 

Гарненькою хай буде ця дівиця,

А як і ні – то що ж... Така дрібниця.

Шалений нищий нищому жалівсь,

У дзеркало нема чого дивиться.

 

Та й не багата щоб і не гордячка,

Лиха від грошей, наче від сверблячки,

Шалений нищий нищому жалівсь,

Яка не знає гри і необачки.

 

І от я пан (добром набито скрині!),

В садку о пізній слухаю годині:

Шалений нищий нищому жалівсь,

Ґелґочуть вдалині ключі гусині.

 

ВІСТЕН Г’Ю ОДЕН

      1907–1973

БЛЮЗ РИМСЬКОЇ СТІНИ

 

Вітер по полю розносить порошу.

Простуда у носі, в туніці – воші. 

Дощ протинає небесну пітьму. 

Я солдат на валу. Я не знаю чому.

Імла підповзає по сірій стіні. 

Кохана удома. Самотньо мені.

У неї є Авлус, новий кавалер.

Поганий з лиця і не знає манер. 

Пізон – християнин, довіривсь рибині. 

Він каже: цілуватися ми не повинні. 

Програв я у кості її обручку.

Кохану люблю – та люблю й получку.

Коли я додому вернусь однооким,

Милуватися буду небом широким. 

                          жовтень 1937

 

***

Пані, ви на перехрестях 

Не шкодуйте сліз. 

Ваш коханий–сокільничий 

Мчить на лови в ліс. 

Підкупіть птахів, щоб змовкли

Серед верховіть. 

Щоби ніч прийшла, із неба

Сонце проженіть. 

Зимний вітер подорожнім, 

Небо їм – без зір. 

Наступа на п’яти розпач, 

Ви мчите, як звір!

Як почуєте ви моря

Віковічний хлип, 

Випийте його, хоч гірко 

Ця смакує глиб.

Опустіться ви терпляче 

Через моря товщ,

Ключ шукаючи коштовний

Між кораблетрощ.

Вартовий із вас цілунок 

Візьме за прохід 

Через міст, що над проваллям

Буде торохтіть.

Замок там чека на гостю,

Певне, від століть. 

Ви ключем, пробігши сходи, 

Двері відімкніть. 

Перетніть порожню залу –

Сумнівам не час –

В дзеркало на себе гляньте

 Ув останній раз.

У стіні ви ніж знайдете 

У якійсь зі шпар. 

У своє невірне серце 

Вам лишивсь удар.

             1940

ГІЙОМ АПОЛЛІНЕР

  1880–1918

***

Його коханка на зло зливі

В село чуже втекла на танці

Втекла від нього на зло зливі

Танцює із новим коханцем

Жінки брехливі ой брехливі

ІЗ НОВОГРЕЦЬКИХ 

НАРОДНИХ ПІСЕНЬ

Мене, пташки, ви підманули, 

жайвори весняні,

Мене, пташки, ви підманули: думав, 

що не вмру я,

собі я хату збудував та й вищу, аніж інші,

на три високі поверхи і на шість 

десятків вікон.

Сів собі я при вікні, на море 

поглядаю,

поля зелені бачу я і гори 

темно–сині,

і Смерть я бачу, що до мене полем 

їде кінно.

Сама геть чорна, в чорне вбрана, кінь 

у неї чорен,

і хорт у неї чорен-чорен і біжить близенько. 

 

***

Є скорохід один, найскорохідніший з усіх,

й наважився іти, відважний, в царство мертвих.

Листа йому хто хоче дать, привіт ним 

передати?

– Привіт я хочу передати, листи із ним 

послати.

Одежу хочу передать я діточкам коханим.

Нехай би вже Різдво прийшло, як я його чекаю!

Щоб сіли всі до столу, вечерю з’їли разом,

були щоб страви до смаку і стіл накритий гарно…

Пісні все страви на столі і чорна 

скатертина!

Пір’їнок скільки, скільки пуху носить чорна курка,

Стільки раз чекала вас, що ввійдете у двері.

Пір’їнок скільки, скільки пуху носить чорна курка

то стільки ж раз чекала вас, що сядите до столу. 

 

КОНСТАНТІНОС КАВАФІС

          1863–1933

 

        МОЛИТВА

Забрала моряка солона глибина,

а мати його молиться і про те не зна,

і Богородицю благає при свічі,

аби додому син її вертавсь хутчій,

і вухо наставля до вітру перемін,

все молиться вона і не встає 

з колін, –

ікона слухає, суворо погляда,

бо знає – син не вернеться. 

Його взяла вода.

                 1898

 

У ПОРТУ

***

Прибув Еміс, юнак двадцяти восьми років,

у цей порт сирійський по морю широкім,

бо думав, що буде із нього колись 

парфумер –

але занедужав у довгій плавбі і помер,

ледве зійшовши на берег. Проста могила

його тепер тут. Як при смерті був, зловили

із уст його ми щось про дім і про милих батьків.

Та ким вони були – ніхто не зрозумів,

і де живуть у великому світі греків.

І в тім нема великої біди,

що він поліг у порту далекім –

батьки його живим вважатимуть завжди.

                                               1917

 

    ТІЛО, ПРИГАДАЙ...

 

Тіло, пригадай не тільки, як ти люблене було,

не тільки ложа, що для тебе 

застилались,

але і ті бажання, що для тебе

палали в широко розплющених очах,

які тремтіли в голосі – і будь–яка

раптова перепона їх могла спинити.

Тепер, коли це все уже в минулім,

здається, наче знов оцим бажанням

ти піддалось – о, як вони палали, пригадай,

в очах отих, які дивилися на тебе,

і як тремтіли в голосі несказані слова, 

о тіло, пригадай.

                                           1918

 

   КОЛИ ПРОСТУПЛЯТЬ

Нехай горить свіча. Не буде перепон

у вогнику хисткім і у блідім промінні,

коли з пітьми проступлять кохання 

мого тіні.

 

Нехай горить свіча. Сьогодні у кімнаті

у сутінках покличу я мріяння чудові,

дрімоту чарівничу. При світлі невеликім,

у мріяннях чудових, що згадок милих повні,

проступлять із пітьми кохання мого тіні.

                                               1920

 

НАПОЛЕОН ЛАПАТЬЙОТІС

1888–1944

 

         НОКТЮРН ІІ

 

Холодне сяйво місяця блідого,

що світить уночі – і більш нічого.

 

Лиш голос, що між гамору нічного 

співає і змовкає – й більш нічого.

 

Ще – пароплав, якого жде дорога,

заблимав вдалині – і більш нічого. 

 

Лише скорбота і німа знемога 

в глибинах мого серця – й більш нічого.

                       14.11.1932

 

 ОДІСЕЙ ЕЛІТИС

       1911–1996

***

Все що було в нас забрало літо 

пишне волосся на буревії 

першої стрічі ніжні надії

все що було в нас забрало літо

темні очі із сумом милим 

церкву маленьку з її кадилом 

все що було в нас забрало літо 

край обіймам міцно сповитим 

все що було в нас забрало літо

напівслова що домовить несила 

порвані в бурі навпіл вітрила 

бризкам усе віддало і хвилям

все що так щиро ми обіцяли 

вдалеч віднесло пінявим валом

все що було в нас забрало літо

край обіймам міцно сповитим