Міжнародно-Кропивницький шарварок №31
Який батько, такий і син
Перша любов і перша дитина в сім’ї, – мабуть, найщасливіший відрізок життя кожної людини.
Ми з Поліною Ніколаєнко побрались у грудні 1963 року. Закінчували Кіровоградське музичне училище по класу хорове диригування. У 1964 році, отримавши дипломи з відзнакою (червоні), були направлені на роботу в Будинок народної творчості. Але все ж таки, за рекомендацією нашого вчителя, заслуженого діяча мистецтв України Семена Васильовича Дорогого, вирішили вступити до Одеської консерваторії, де навчався у свій час наш викладач. Отримавши відкріплення в БНТ, ми вирушили в Одесу, поселились у гуртожитку, недалечко від консерваторії, де нас активно смакували і вдень, і вночі полчища клопів. Удень ми тікали від них у скверик, а вночі виходили у закритий дворик гуртожитку і під ліхтарем готувались до вступу.
Вступ до консерваторії пройшов більш-менш успішно, але не без проблем. На останньому екзамені з української мови екзаменатор поставила мені трійку, й одного балу якраз і не вистачало до зарахування. Але, зважаючи на те, що всі музичні екзамени я здав на «відмінно» і мав красивий теноровий голос, керівництво консерваторії вирішило дружину тимчасово перевести на другий факультет, а на її місце зарахувати мене.
З першого вересня ми з Поліною поселились у гуртожитку. Правда, в різних кімнатах. Я – в хлопчачій кімнаті, Поліна – з дівчатами. Та через два місяці у нас народився Дмитро і постала дилема: де нам жити? По-перше, нас викликали в партком і разом з ректором почали вичитувати, що ми їх обманули, не признавшись, що буде дитина. Студенти з гуртожитку зібрались і пішли в ректорат з проханням нас не виганяти з гуртожитку. Нам дозволили пожити місяць у невеличкій кім-натці, а далі – шукай квартиру.
Особливо мені запам’ятався період народження Дмитра. Пологовий будинок знаходився поряд з гуртожитком, і я міг після занять часто заглядати у двір цього закладу та у медсестричок цікавитися станом справ з Поліною і сином.
У дворі будинку для охоронців тримали великого чорного пса, тому зайти туди я не міг. Сестричка сказала, що породіл-ля знаходиться на другому поверсі, і я міг спостерігати через вікно, що там діється.
Нарешті одного дня, вранці 18 листопада, знайома сестричка вийшла у двір і крикнула мені, що у мене народився син. Радість переповнила моє серце, я не витримав і скочив через загорожу у двір. Собака, побачивши мене, такого радісного і веселого, вирішив теж порадіти зі мною. Він скочив мені на груди, і я в запалі обійняв його і поцілував. Коли я з’явився в гуртожитку і об’явив, що у мене народився син, усі зраділи і якось здивовано мене оглядали. Відомо, що восени собаки линяють, тож після обнімашок із псом я був увесь у собачій чорній шерсті…
Мене відчистили від вовни і, зробивши «складчину», послали на Новий ринок за вином і закусками. Ввечері я пішов до дружини й через сестричку передав їй великий букет квітів, а через вікно вона мені помахала рукою. Так з’явився на світ майбутній скрипаль, заслужений артист України, теперішній доцент Одеської консерваторії ім. А. В. Нежданової, яку закінчили його батьки, та керівник академічного ансамблю «Чайка» Одеської філармонії Дмитро Притула…
Борис Притула,
заслужений діяч
мистецтв України
Чотири сонети
ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК
***
Де соняхи цвіли – лиш міни й гільзи…
Дарунок «братній»: смерті злий оскал.
Взяла живе все у зловісні кільця
й життя вбиває – найцінніший скарб.
Психічнохворий, маніяк-властитель,
хижак.., що має людський інтелект…
Ані дітей, ні жита не зростити,
ні ластів’ят не видно, ні лелек –
лиш зле привиддя трупоїда-крука,
убитий сонях – не жилець між гільз.
А він же сонечком не впився, не нагрівсь!
Безока смерть – зате яка сторука –
імперію вигойдує на трупах:
колись, тепер. І там, і тут, і скрізь…
***
Сліпуча мить! І осяйна година!
Реальний світ кудись раптово щез!
Сплелися Бог, диявол і людина
в мені однім. Душа – між квіту й лез.
Пронизаний сліпучим світлом… морок…
Чи, може.., світло у оковах тьми…
Кохання.., love.., любовь.., l’amour.., аmore…
Сто назв – без назви. І між цього – ми…
…А вже по нас, в чиємусь іншім літі,
все забуяє у новому цвіті
й повториться так само знов і знов…
Мільйони літ так перейшли й перейдуть.
Не варто нам засуджувати Фрейда…
Бо це і є основа всіх основ.
***
У ніч тривожну нісся вовчий стогін –
гірке виття, як тисяча жалів!
Про що він плакав, стоячи під стогом?!
Чого він тугу сіяв по землі?!
У ніч тривожну і мені не спалось
і кублилось у горлі зле виття…
Та мить зусиль – й мене осяяв спалах,
що нарікати марно на життя.
Бо що – виття, ниття? Бо що – печалі?
Вони – для безнадії лиш причали.
А безнадія – то і брид, і гріх.
Не вий у лузі безнадійно, вовче!
І ти візьми себе у руки, хлопче!
До сильних щастя стане на поріг.
***
Сміявся квітень повнозрілий, сильний,
вистрілював бруньками в небеса.
Ліси стояли, в щебеті, щасливі,
малеча посміхалася буслам.
Цвіло життя! Здіймалося до плоду,
несло життів зерняточка малі…
…Чорнобиль подихом, як смерть, холодним
смертей поніс без ліку по землі…
Полісся пломеніло – і згасало.
На «до» і «після» тріснув часоплин.
Проміння смертоносного полин
нам знову нагадав … про Нагасакі…
…Над землями боянів і билин
на сто віків примара нависала.
Максимульки (мульки-максими)
БОРИС РЕВЧУН
• Максима – це коротенька мулька з амбіцією мудрої афористичної думки.
• Шлях до шипів устелений пелюстками троянд.
• Локдаун – це дуже погано, а от лоХдаун – було б дуже добре!
• Душа вмирає через травми, несумісні з совістю.
• І за відсутності епідемії у декого совість на повній і перманентній самоізоляції.
• Зазвичай останнє слово за першою особою.
• Плани «Z» і «Я» – найефективніші: на відміну від планів «A» і «Б», їх ще ніхто й ніколи не провалював.
• Найбільше нам морочать голову безголові.
• Послухав Ахметов інавгураційну промову Зеленського – й собі: «Кожен з нас – олігарх!». Послухали Коломойський з Пінчуком Ахметова – й собі: «Абсолютно! Всі ми – олігархи!»
• По-крупному здатні брехати переважно крупні політики.
• Часто кат – всього лише жертва іншого ката.
• Посмішка долі буває й іронічною.
• Капець – усім проблемам вінець.
• Минуле можна змінювати тільки за допомогою брехні.
• Пуйло – до кожної порохової діжки затичка.
• Весь фокус у тому, що чудес не буває.
• Влада показує зуби, щоб підвладні прикусили язики.
• Фарисей – це безліч душ в одному тілі.
• Бути на висоті – це не гадити іншим на голови.
• Не ображаються лише на самокритику.
• На пізнання сенсу життя життя завжди не вистачає.
• На слизькій доріжці більше шансів відкинути ковзани.
• Порожніх голів немає. Є голови, повні порожніх думок.
• Бути самим собою найкраще виходить сам на сам з самим собою.
• Перемога за всяку ціну може виявитися дорожчою за поразку.
• Мовчання совісті – знак згоди з безсовісністю.
• Жити подвійним життям – вкорочувати собі віку.
• Коли простий пастух доривається до влади, він насамперед намагається перетворити народ на стадо і загнати його в стійло.
• Важко утерти ніс тому, хто тримає його за вітром.
• Завжди є дурні, яким є що сказати.
• Біг на місці не дає збитися зі шляху.
• Той, хто знає підводні течії, довше залишається на плаву.
• Вихована людина нікого не «виховує».
• Людина – не риба, і щоб плисти проти течії, їй не слід виляти хвостом.
• Птахи спираються на повітря лише в польоті.
• Блат пробивніший за булат.
• Тому, хто показує зуби, важче заткнути рота.
• Ті, хто не вчать уроків Історії, першими потрапляють під її колесо.
• Підкорюють покірних.
• Брехня – найвисоко-
точніша й найнебезпечніша зброя гібридної війни.
• Ослом може стати навіть цар звірів.
• Ще парочку великих повеней в Карпатах – і зливай воду!
• Мільярдер – усім мільйонерам приклад.
• Найлегше вдавитися приманкою.
• Школа дає знання, а школа життя – досвід.
• Щоб знати собі ціну, не обов’язково продаватися.
• Замало думати головою; треба щоб вона ще не була хворою.
• У кожого факта свої аргументи.
• Легенди – позашлюбні діти Історії.
• При диктатурі для польоту думки зазвичай нельотна погода.
• Межа мрій раба – золотий ланцюг. Та щоб товстіший!
• Чим вище духовно піднімається людина, тим менше вона дивиться на інших зверхньо.
