Літературна стежина №55. Бабуся Ганна

  • 1 серп. 2022 12:30
  • 1036
    • Стаття Літературна стежина №55. Бабуся Ганна Ранкове місто. Кропивницький
     
     
    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
     
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
     
    Текст підготував Олександр Архангельський
     
    Олена Трибуцька
     
    На уламках життя
     
    Танцювали вони своє танго.
     
    Він – суворий солдат,
     
    І вона – така світла, мов янгол.
     
    Босоніж – ноги в кров,
     
    А танцюють так пристрасно й легко.
     
    Небеса їм покров,
     
    А музИка – малий соловейко.
     
    І танцюють удвох
     
    На руїнах колишнього Дому.
     
    Танго темних епох
     
    На порозі Великого Злому.
     
    Ноги в кров – не біда,
     
    Та уп’ялись уламки у душу:
     
    «Я тебе не віддам.
     
    І ти житимеш, житимеш. Мусиш...».
     
    І у їхніх очах –
     
    Ярий відсвіт жорстокої битви,
     
    І на їхніх устах –
     
    Тихе слово любові й молитви.
     
    Він – суворий солдат,
     
    І вона - така світла, мов янгол.
     
    Води й землі горять,
     
    Та танцюють вони своє танго...
     
    Назар Назарів
     
    Новий монолог Касандри
     
    Троянські діви, діти і мужі!
     
    Гартуйте зброю і гостріть ножі!
     
    До нас прийшли загарбники-ахеї,
     
    замало стало їм землі своєї.
     
    Та серед нас достатньо є героїв,
     
    аби відбити цю облогу Трої.
     
    Вже визріло насіння молоде,
     
    і може, нині Троя не впаде.
     
    Наврочила ахеям зла сивілла,
     
    що морок забере у них Ахілла.
     
    І їхні плани та ідеї фікс
     
    в непам'ять змиє ненаситний Стікс.
     
    Уздовж Скамандру і уздовж Дніпра
     
    постали мури вищі, ніж гора.
     
    Згорять ворожі стяги, мов сувої.
     
    Ми відіб'єм оцю облогу Трої.
     
    ***
     
    Прокидаєшся уночі
     
    і без голосу,
     
    самими руками
     
    намагаєшся щось сказати,
     
    записати на темряві над ліжком –
     
    але темрява не тримає нічого –
     
    ні жесту, ні доторку,
     
    ні мого імені.
     
    Протяг на кухні лишає під ніччю
     
    зітертий підпис,
     
    бо в квартирі є хтось,
     
    хто не зачиняє двері,
     
    а вікна розчиняє навстіж
     
    на вулиці, і на каштани,
     
    і на світлофори на перехресті,
     
    які продовжують переморгуватися
     
    між собою, навіть коли ні машин,
     
    ні пішоходів уже немає.
     
    Є люди, які продовжують пересвідчуватися
     
    одне одному,
     
    навіть якщо нікого уже немає,
     
    продовжуючи руками писати наосліп
     
    ім'я і сліди людини.
     
    Людмила Ніколаєвська
     
     
    ***
     
    «Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
     
    Все співає надихає, душу гріє…
     
    Світ милується весняним цвітом,
     
    Біля вирви вже тюльпан разквітнув.
     
    І хоча запеклий бій над гаєм,
     
    Та життя завжди перемагає.
     
    Все вирує, все квітує, рум’яніє…
     
    Від краси відроджуються мрії.
     
    Оживає віра, світла радість,
     
    Хоч рашисти злісно гасять з «Градів».
     
    Злість ворожа вельми зрозуміла:
     
    З нею ворог ниций і безсилий.
     
    «Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
     
    Розцвітає поле, а вона сивіє…»
     
    Заспівай же, мамо, мені колискову,
     
    Хочу я почути твоє рідне слово».
     
    Пісня вже луна за небокраєм
     
    І жагою щастя серце крає.
     
    А сміливий, відчайдушний вигук,
     
    Ніби смерті й безнадії виклик.
     
    «Стефанія, Стефанія, Стефанія»!
     
    Все святкує, оживає і радіє.
     
    Пісня полонин, озер, урочищ…
     
    «Калуш-гурт» уславив край свій отчий.
     
    Оплески бурхливі враз здійняли.
     
    Радістю всіх друзів об’єднали.
     
    «Стефанія, Стефанія, Стефанія!»
     
    Вітер перемоги в душі віє.
     
    І надія, мов джерела, чиста,
     
    І така бажана й урочиста.
     
    Файний гурт, на вишиванку схожий.
     
    Спів Вітчизни – спів непереможний.
     
     
    Наталія Фесенко
     
    Чистий четвер
     
    А світ почистішає й справді
     
    У чистий четвер...
     
    Ми шили – по-білому –
     
    З рідного саду квітками…
     
    Тоді ще світало в душі,
     
    І ніхто не помер,
     
    Букети у вазах,
     
    І все до ладу поміж нами.
     
    А зараз – дими...
     
    На зболілому тілі Землі
     
    Озера постали кроваві –
     
    Ні риби, ні птиці...
     
    Лежать невпізнавані матір'ю
     
    Діти малі,
     
    Тіла пошматовані люттю звірячою
     
    Й лиця…
     
    ...Людське не вживеться
     
    З мерзотою бруду й жахіть –
     
    Те тіло, обвите
     
    Холодною слиззю гадюки.
     
    Світ, вишитий гладдю, у квітах,
     
    Незримо стоїть
     
    Й до нас простягає
     
    Спасенні свої чисті руки!
     
    До пояса коси шовкові –
     
    Колосся пшениць –
     
    Одвічна прикраса жіноча.
     
    І хлібна зерниця –
     
    Постане над світом
     
    Немеркнучим світлом зіниць
     
    У чистий четвер, в час війни –
     
    Людям мирним насниться…
     
    ***
     
    На сьогодні – багато не треба:
     
    Лиш би зникло задимлене небо,
     
    Посірілі обличчя від болю
     
    Посміхнулися сонцю на волі
     
    І вдихнули життя тій дитині,
     
    Що схолола на чорній цеглині...
     
    Напоїли зневоднене тіло,
     
    Що від голоду вщент побіліло
     
    І не бачило світу в підвалі,
     
    Коли «Гради» серця розривали.
     
    Будь же прокляте, оркове сім'я,
     
    Яке вгризлося людям у тім'я,
     
    Озвіріле на тих чорноземах,
     
    Що скормило татарськеє плем'я...
     
    Хай вам валиться шлях під ногами
     
    Із сватами, кумами й синами
     
    І куди б не пішли ви по світу,
     
    Вас на шмаття розніс помсти вітер!
     
     
    Олександр Архангельський
     
    По мирным посёлкам – из «Градов»,
     
    по спальным районам – из «Смерчей»…
     
    И тучею бомбы, снаряды.
     
    И грань между жизнью и смертью.
     
    Эрэфией навык отточен
     
    в Чечне, а теперь в Украине,
     
    чтоб жизнь нашу сделать короче,
     
    чтоб стали рабами отныне.
     
    У орков огромные массы
     
    ракет, самолётов, железа.
     
    И тонны протухшего мяса
     
    с картонною биркой «агрессор».
     
    Войну начинают безумцы,
     
    хребет ей ломают герои,
     
    которым победа по вкусу.
     
    Смельчак – он почёта достоин!
     
    ***
     
    За Україну – в молитві
     
    помисли наші й стремління.
     
    Мужності воїнам в битві,
     
    честі, звитяги й сумління.
     
    Жінці-вкраїнці – не сльози –
     
    витримка й сила наразі.
     
    Стане твій син на порозі,
     
    оркам нанісши поразку.
     
    Жінко-вкраїнко, молися!
     
    Віруй у Божую Матір!
     
    Сили Добра узялися
     
    нам у борні помагати!
     
     
    Ольга Полевіна
     
    Бабуся Ганна
     
    Коли танки в'їхали в село, на вулицях не було жодної живої душі. Ворота замкнені, віконниці прикриті, хоча ще не стемніло.
     
    – Жерти хочеться, – сказав Єгор на прізвисько Вовк. Він і був схожий на вовка: хиже лице і сірі холодні очі, які ніби свердлили співрозмовника.
     
    – У них їжа є, – озвався механік-водій Мишко. – По хатах пошарити треба.
     
    – Руслане, посидь, ми зараз, – протискуючись крізь люк, наказав Вовк навідникові. – Ходімо, Мишко!
     
    Вони зупинилися біля будинку, паркан якого здався неміцним. І справді, кілька ударів прикладами автоматів – і хвіртка повисла на одній петлі. Так само легко були вибиті двері веранди.
     
    У кімнаті сиділа стара. Коли вони ввалилися до хати, вона навіть не поворухнулася.
     
    – Бабо! Хенде хох! Яйко, млєко, курка! Гут! – захоплюючись власною дотепністю, зареготав Вовк.
     
    Стара, з ненавистю дивлячись на них, не відповіла.
     
    – Не даси – самі візьмемо, – не образився Вовк. – Де тут у тебе їстівне?
     
    На кухонці знайшли половину буханця хліба, кілька яєць, шматок сала. Розсипали пшоно, пірнули ножем пакет із борошном, і вся підлога вкрилася борошняним пилом, наче снігом.
     
    – Новий рік тобі принесли! – засміявся Мишко, милуючись своїми слідами на підлозі.
     
    Вовк уже обстежив двір. У сарайчику було замкнено кілька курей, вони розбіглися двором, ховаючись і кудахкаючи. У паркані не вистачало дощок, і вони вискочили на сусідній город. Одна ряба не встигла сховатися і заметалася між сараями. Вовк дав по ній чергу.
     
    – Та тихіше ти! – зупинив його Мишко. – Від курки нічого не залишиться!
     
    Стара, спираючись на ціпок, ледве вийшла на ганок.
     
    – Варвари! Ти дивився, що і в кого забираєш? Щоб вона тобі поперек горла стала!
     
    – Ти дивись, як заговорила! – примружив очі Вовк. – Я тебе зараз замість курки!.. Самогон давай!
     
    Він відсунув стару й повернувся до хати. Було чути, як він відчиняє шафки і риється в ящиках.
     
    – Михо, дивись, що знайшов!
     
    Він виніс оксамитову подушечку з орденами та медалями.
     
    – «За оборону Сталинграда», «За взятие Берлина», «За победу над Германией», – прочитав він. – Смішні штучки! Приїду додому – надягну, от угоратимуть усі!
     
    – Поклади на місце! – скрипучим голом просичала стара. – Не твоїм брудним лапам цього торкатися!
     
    – Ану, забери! – зареготав Вовк, ідучи до танка. Мишко прихопив курку, розуміючи, що в цьому будинку більше немає чого взяти.
     
    Стара, спираючись на ціпок, ішла за ними.
     
    – Поверни медалі, покидьку! – кричала вона.
     
    Хлопці вже влізли в люки, а вона все била клюкою по броні.
     
    Через паркан сусіднього будинку визирнула жінка.
     
    – Бабо Аню, не треба! – спробувала вона заспокоїти стару.
     
    – Виблядки прокляті, забрали нагороди мого батька! За вашу країну воював, відріддя чортове! Щоб вони тобі руки обпекли, щоб у тебе очі повилазили!
     
    Вовк та Мишко висунулися з люків.
     
    – Та вона відьма, – тихо проказав Вовкові Мишко, – дивись, які очі! Проклинає тебе…
     
    Стара і справді була страшна: сиве волосся майоріло, очі горіли такою ненавистю, що Вовк здригнувся. Трясучи клюкою, вона погрожувала їм. Броня танка глухо озивалася на її удари.
     
    – Не буде тобі успіху! Не встане в тебе! Теліпатиметься між ніг, як шнурок! Дівчата глузуватимуть з тебе!
     
    Така зловтіха була в її словах, що Вовк здригнувся. Як не дивно, у нього були проблеми з цим, але яким диявольським чуттям стара вгадала найпотаємніше?
     
    Він змінився на обличчі, схопився за автомат.
     
    – Вовку, не треба!.. – спробував утримати його Мишко, але той, наче збожеволівши, дав чергу по старій.
     
    Несамовитий жіночий крик ніби розрізав повітря – це кричала жінка через сусідній паркан.
     
    Стара повільно, мов мішок, осіла і перекинулася на спину.
     
    Тяжко дихаючи, Вовк заліз у танк.
     
    Їхали мовчки. Мишко скоса поглядав на Вовка. Той, застигши, дивився в одну точку.
     
    – Нах*ра ти взяв медалі? – порушив мовчання Мишко. – Вона ж відьма. По очах видно.
     
    – Здохла відьма, – процідив Вовк.
     
    Спали погано. Мишко перевертався, не в змозі відігнати спогади. Вовк посеред ночі піднявся, пішов курити і довго не з'являвся.
     
    На світанку їх накрила артилерія.
     
    Їм пощастило – по них не влучили. Лавіруючи між палаючими танками, вони повернули назад до села.
     
    – Стій! – раптом заволав Вовк.
     
    Він побачив стару, яка стояла на дорозі і заважала їм проїхати. Вона спиралася на ціпок і хижо посміхалася. У Вовка волосся миттєво стали дибки, і він покрився холодним потом.
     
    Мишко різко зупинив танк.
     
    – Відійди! – крикнув Вовк, але стара, загороджуючи проїзд, не зрушила з місця, а позаду рвалися снаряди.
     
    – Ти чого? Їдьмо швидше! – сказав Мишко і ввімкнув передачу.
     
    – Вона не пускає... – витріщивши очі, прохрипів Вовк. – Ти її бачиш?
     
    – Нікого немає, – розгублено проказав Мишко і рушив з місця.
     
    – Та ось вона! Посеред дороги!
     
    Мишко знову загальмував.
     
    Вовк побачив, як стара повільно підійшла до танка і постукала клюкою об броню.
     
    – Чуєш?.. – із жахом процідив Вовк.
     
    – Чую… – прошепотів ошелешений Мишко.
     
    – Уперед! – крикнув Вовк. – Дави її!
     
    Танк зірвався з місця.
     
    Проїхавши метрів з десять, вони зупинилися. Вовк висунувся з люка і озирнувся.
     
    На дорозі нічого не було.
     
    Увечері Вовк закопав у лісі поцуплені нагороди.
     
    – Може, хоч тепер відчепиться...
     
    Два дні вони ховалися у лісосмузі. Від танкової бригади залишилася третина. Чекали на підкріплення.
     
    Ночі були холодні. Вони влаштували ночівлю на місці погашеного вогнища – там земля довго зберігала тепло, і можна було хоч ненадовго задрімати.
     
    Вовк прокинувся через те, що хтось торкнув його за плече.
     
    Над ним стояла стара і хижо посміхалася.
     
    Вовк хотів сказати, що медалі закопані під кущем біля дороги, але не встиг: щось просвистіло, гримнуло – і все провалилося в темряву...