Гілочки під оксамитом

  • 26 січ. 2022 10:16
  • 1162
    • Стаття Гілочки під оксамитом Ранкове місто. Кропивницький
    Літературна стежина
     
    ЧАСОПИС ОБЛАСНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ОБ’ЄДНАННЯ «СТЕП» ім. В.ПОГРІБНОГО
     
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
     
    Текст підготував Олександр Архангельський
     
     
    Ніна Даниленко. Ольга Полевіна. Олександр Архангельський.
     
     
    Дев’ять років він прожив у цьому місті – і рівно через дев’ять сюди повертається. Ненадовго, лише на відзначення напівкруглої – 15-ть років – дати доньки. «Старшої, – це уточнення озвалося неприємним поштовхом під ліву лопатку, – а в меншої день народження через… через скільки? Ага, через два місяці, здається, десь же записано»…
     
    Обидві доньки появилися на світ одного й того ж року…
     
    «Так вийшло». Він мільйон разів чув це пояснення від приятелів, яких дружини заставали з іншою; мільйон разів ці слова лунали чужими голосами і в його домі, коли нинішня дружина поринала в черговий серіал.
     
    – Хоч на чужу любов подивлюся, як своєї немає, – щоразу роздратовано відгукувалася на прохання надіти навушники і не мучити його ще й телевізійними розборками, бо і своїх – понад міру.
     
    – Так вийшло, – сказав і Оксані, коли через два роки після народження Насті і меншої… здається, Жені, до них прямо додому заявилася її бабуся, Лерина мати.
     
    – Служба у справах дітей, – піднесла Оксані до лоба своє посвідчення (вона справді там працювала), – ми обстежуємо умови проживання малюків до п’яти років. Вашій по списках третій пішов, так? От і нашій стільки ж, – заявила вдоволено, умощуючись у кріслі так старанно, ніби збиралася залишатися в ньому надовго. – Нашій Жені два рочки і вона донька вашого чоловіка. Спокійно, спокійно, мамочко, – затулилася сумкою від Оксани, що кинулася до неї. – Тримайте себе в руках, бо можу прямо зараз розказати, скільки дають за напад на службову особу при виконанні.
     
    Непрохана гостя дістала файли з паперами і стала їх перебирати.
     
    – Так-от, Анатолію Вадимовичу, таточку ви наш, ми нічого від вас не вимагали і не турбували. Бо гидко було чіпати боягуза, що оббивав нам пороги, клявся в коханні і як не щодня, то двічі на тиждень розлучався з хвалькуватою, лінивою і в постелі холодною, як бурулька, дружиною – та ось бачу, що він досі тут – і не замерз! А тепер Лерину клініку закрили, тож робота накрилася мідним тазом, після декрету вона не матиме куди вийти, а нову з малою дитиною знайти – то все одно, що грибів під снігом назбирати. Так що, шановні, ви добре забезпечені, умови для дитини, – тицьнула товстим пальцем у лампу «тіффані» – чудові, тож доведеться поділитися з сестричкою. Спокійно! Це ви можете кому завгодно розказувати, що доказів вашого батьківства немає, тільки не мені! – вона переможно підняла над головою якийсь папірець і рвучко відсмикнула руку, коли Оксана неживим голосом попросила показати…
     
    Та все ж Оксана встигла розгледіти і прізвище, і ім’я та по-батькові, і навіть те, що в графі «батько» стояв не прочерк, а… Так, саме прізвище її чоловіка. Тож дійсно ця спритна жіночка з посвідченням має підстави для отримання грошового утримання…
     
    Тьфу, абракадабра якась лізе в голову… Ні, щоб учинити скандал і виперти геть непрохану гостю, вона завмерла, як укопана. А в думці, ніби на екрані калькулятора, маячили цифри «2» і «5» та ще й зі знаком «–», які ніяк не складалися докупи.
     
    Тобто, поїздка до Туреччини – тю-тю, дача, про яку стільки мріялося, – тю-тю… Знову просити гроші в батьків? А що вона їм скаже?
     
    Вона уявила вираз обличчя батька, колишнього партійного функціонера, який свої організаторські здібності і чиновницькі привілеї плавно перевів у бізнесові активи, завдяки чому уся їхня велика родина не бідувала. І його з наміром притишений хриплуватий голос, яким він у гніві не говорить, а сичить. І його звичний вислів: «Невдячна тварюко!». Ніби тварюка може бути вдячною чи невдячною. Якщо тварюка, то…
     
    Мати заломить руки і вдасть, що зомліла. Батько почне клопотатися біля неї, давати «Валокордин» та «Валідол», ніби вони від чогось могли допомогти. Але ж допомагали… розрядити ситуацію.
     
    А вона ж, Оксана, за нього вчепилася, як реп’ях за котячий хвіст. Аякже, красень! Перший хлопець у групі! І співає, і на гітарі грає, і спортом займається, і в навчанні задніх не пасе! Це вона – ні на що подивитися. Зате вигідна наречена, хоча в женихи ніхто не набивався. Та й вона змирилася з цим. Хто подивиться на миршаве створіння. Таке хоч у золото й парчу вбери, напахти «Крістіан Діором», зроби наймоднішу зачіску, намалюй найяскравіший макіяж, то все одно викличе криву усмішку: ач, вирядилася!
     
    І він не вівся на її відверті погляди. Ні, повівся – на запросини на дачу. Заради нього всю групу довелося напувати і годувати під зав’язку. Аякже, день народження!
     
    А він напився, де сидів, там і заснув. А прокинувся в неї в ліжку… Про свинячу кров у пляшечці вона завчасно подбала – вистачило кількох краплин. А потім…
     
    Татове «невдячна тварюко» привело його до тями, вірніше, до ручки дверей РАЦСу. Потім посадило в крісло менеджера в татовій фірмі. А вже потім народилася Настя. Хвала Всевишньому – не на Оксану – на нього схожа. Тоді він і відтанув. І Оксані здалося, що і вона йому стала ближчою й ріднішою. І раптом…
     
    І тут на Оксану найшла хвиля. В очах потемнішало, підлога перекосилася. Вона себе побачила стороннім поглядом: гарно вбрана молода жінка в розкішнім передпокої розмовляє невідомо з ким. «Служба у справах дітей»… Що за служба? Яких дітей?
     
    І в неї з горла вихопився, як їй здалося, рик розлюченої левиці: «Геть звідси, пройдисвітко!». Хоча насправді то був істеричний зойк кішки, якій наступили на хвіст. Тож нічого наступати, під ноги треба дивитися, бо пошкрябають, а то ще й вкусять.
     
    Жіночка на очах ніби зменшилася в розмірах, оторопіла і швидко позадкувала до дверей. І лише за порогом оговталася і з криком «Я знайду на вас управу!» побігла сходами вниз…
     
    …Десь тут має бути готель... У всякому разі був. Тепер якийсь центр. За ці роки все змінилося. На місці старого скверу – супермаркет… Ага, вивіска HOTEL… Знайшов таки. Чорт знає що, нікуди кинути сумку в цьому місті, де живуть дві його дочки від двох його жінок.
     
    Анатолій увімкнув душ і став під струмінь води. Слід змити дорожню втому: сили будуть потрібні.
     
    Цікаво, яка зараз Лера? Постаріла? Чи розквітла? Синьоока красуня-брюнетка іспанського типу. Очей не відвести!
     
    Він і не відводив. Як пришили суворою ниткою. Якби побачив її хоч би за кілька тижнів до весілля, жодна сила не змусила б одружитися з тою Оксаною! Окрутили, як лоха!.. Щоправда, не дуже виривався: думав, дуже дорого себе продав. Що здешевив – зрозумів, побачивши Леру.
     
    Що це було? Вибух, сплеск – у обох? Кинулися один до одного, мов навіжені! Адже не приховував, що одружений. І не приховував, як саме одружився. Обіцяв, що все покине і піде до неї. Вона – повірила? Чи хотіла вірити? Та він і сам у це вірив... Може, і розлучився б... трохи пізніше. І треба ж Лері тоді потрапити їм назустріч! Тесть, теща, Оксана і він сідали в машину. А Лера – стоїть через дорогу і дивиться впритул. Чекає, що він покине все й підійде до неї.
     
    Він – не підійшов. Не зміг. Відвів очі, опустив голову – і сів поруч із тестем на переднє сидіння. І проїхали вони повз неї прямо через калюжу, і забризкали брудом... Вона так і залишилася стояти, дивлячись услід.
     
    Потім тиждень він стояв під її вікнами. Не впустила. Не вийшла. Не пробачила. Та якби він знав, що вона вже вагітна!..
     
    І що? І Оксана – також. Язик не повернувся б сказати, що йде. Чому?.. Убили б його, чи що? Чи прив'язали б до стільця та катували б? Чи так боявся тестя? Чи не хотів іти з цього шикарного життя, у яке він потрапив?
     
    Лера – горда. Як відрізала. Поки її матуся не прийшла до Оксани і не тицьнула тій у лице свідоцтво про народження дочки.
     
    Дружина – вибачила. Але Оксана нічого там не вирішувала. Його вигнали, як собаку, тож ні її плач, ні прохання ніяк не допомогли.
     
    Краще б він тоді пішов сам – до Лери.
     
    Страшною людиною був його тесть.
     
    Анатолій гидливо покрутив у руках готельний рушник. Добре, що захопив свій… Витерся, причесався. А що, гарний чоловік, і літ його ніхто йому не дасть. Дочці не доведеться червоніти за такого батька!
     
    Тестя вже немає, а теща без нього – нуль… Бачить Бог, якби старий був ще живий, він не приїхав би. А так…
     
    Моторошно згадувати все це… І яка неприваблива роль була в нього! Він гнав спогади про той час, – вони сильно зіпсували його самооцінку. Але з роками все якось стерлося, багато що списано на обставини… А що вони хотіли – такого мужика для своєї доньки відхопили! Могли б і змиритися: звичайна справа.
     
    Він дістав телефон, набрав Настю і з холодком у грудях вислухав машинну фразу: «Зачекайте, будь ласка, абонент розмовляє». Зайнята. Базікає з пустоголовими подружками в той час, коли він… Коли йому…
     
    Коли йому хотілося, щоб донька надзвонювала ще в дорогу. Щоб запевняла, що чекає його з нетерпінням. Щоб розпитувала, де зупинився, коли і де вони можуть побачитися. Хотів, щоб вона повідомила: «Я хочу прямо зараз!».
     
    Не квапиться зустрітися з батьком, з яким за дев’ять років бачилася всього разів п’ять?
     
    А якби на місці Насті зараз була Женя, яку він знає лише по фото, вона кинула б усе і прибігла б до батька?..
     
    А чи їхній брат, його єдиний син Боря, хоч раз сам, не з маминої подачі, подзвонить йому? У 10 років вони ще ж ніби прив’язані до сім’ї. Еге ж, саме «ніби». Та й дружина надзвонює та розпитує про самопочуття, ніби він дідусь із гіпертонією, тільки тому, що ревнує… Ось і знову дзеленькає…
     
    – Алло, мені дзвонили з цього номера.
     
    Він стис смартфон двома руками так, що він аж хруснув.
     
    – Здрастуй, я приїхав… Хотів би з тобою зустрітися…
     
    – Ви помилилися, я ні з ким не домовлялася про зустріч.
     
    – Настуню, це я… Анатолій Вадимович.
     
    Як вимовити слово «тато» людині, у якої батько не позначений у контактах і яка не впізнала його голосу?
     
    – О, привіт. Не забудь, вечірка сьогодні в кафе «Лоліта», вулиця Спортивна, 12, вісімнадцята година.
     
    – А… скільки буде гостей? – бовкнув абищо, щоб не просити про зустріч раніше і не чути відмови.
     
    На диво, Настя, яка – відчув по тону – уже була готова завершити розмову, жваво защебетала. Перерахувала імена друзів, родичів і знайомих, а в кінці додала:
     
    – Ну, і бабуся, я зараз у неї живу, бо в мами новий бойфренд. Знайшла собі фітнес-тренера, коли дядя Коля втік…
     
    Він першим натиснув на відбій. Завжди відчував хоч і миттєвий, тупий і нелогічний, та все ж біль, коли донька з малих літ глузувала над Оксаною та її кавалерами…
     
    Різко захотілося вийти на повітря. Вирішив пошукати те кафе – дзвонити Насті і уточнювати не хотів, краще розпитає перехожих. О, туди можна дістатися пішки. Блукав крутими завулками, оминав спортмайданчики, перестрибував через струмки і зрештою прийшов.
     
    Не до кафе. До будинку, де колись жили з Оксаною.
     
    Що це? Історична пам'ять? Спрацювала програма, яку забув видалити?
     
    Чи ж, як там кажуть, ноги самі несли? А хто їх направляв? Це ж у протилежному від того кафе кінці міста. І навіщо це? Насті там зараз немає, а є тренер…
     
    Питання стрибали й переверталися в голові, ноги ж уперто рухалися до знайомої споруди. Крокував і думав, що невідома сила чомусь привела його не до Лери...
     
    Так, не до Лери… Туди дороги немає. Немає зовсім – відрізана, зі шлагбаумом, із знаком «В’їзд заборонений», з блокпостом і озброєною вартою. Туди пускають лише за перепустками, а в нього перепустку відібрали. Дуже давно.
     
    Та й того будинку немає – його знесли кілька років тому. Там зараз натикали багатоповерхівок. Можливо, у якійсь мешкають Лера з донькою.
     
    Це – незарубцьована рана…
     
    Після того катастрофічного вторгнення Лериної матері в їхнє життя все пішло шкереберть. Оксана зопалу розповіла про все матері, та – чоловікові, і сімейне життя скінчилося. Він, у чому був, у тому й пішов. Ні дому, ні роботи. Тож довелося повертатися в рідне місто. Так-сяк влаштувався, налагодився побут. А потім зустрілася Зося – і вони, не довго вагаючись, побралися. А через рік народився синочок.
     
    Дружина виявилася домовитою, доброю господинею, тож можна вважати, що він жив, мов вареник у маслі.
     
    Цікаво, що ні Лера, ні Оксана на аліменти не подали. Насті на день народження він присилав подарунки, та чи потрібні вони були в домі з достатком?
     
    А от дочку Женю він жодного разу не бачив, але її фото в дворічному віці мав. Його дала Оксана, сказавши, нібито при тих відвідинах мати Лери, швидко ретируючись, забула його на журнальному столику. Він не повірив. Вважав, що Оксана десь у дитсадку розшукала Женю і правдами-неправдами заволоділа фото. Мабуть, сама хотіла пересвідчитися, чи усе те – правда. Пересвідчилася. Чи комусь стало від того легше?
     
    Він шукав Леру, але її адреса змінилася. А потім і шукати перестав, прийняв усе як належне…
     
    От у сухому залишку і має двох дочок-одноліток. Одна, немов крапля води, схожа на нього, а інша, зі світлини, – на свою матір. Та чи залишилася ця схожість зараз? На світлині дівчинці усього два рочки, а діти мають тенденцію змінювати зовнішність. Та все одно, мабуть, така ж, як її матір. А від тої очей не можна було відвести…
     
    Ось і подвір’я будинку, де була їхня з Оксаною квартира. Двір той же, та не той же. Дерева, які ледь сягали вікон першого поверху, тепер уже заглядають у вікна п’ятого. Зникли стовпи з натягнутими дротами для білизни, бо хто зараз сушить на вулиці? Зате з’явився дитячий майданчик з дерев’яними конструкціями. Мабуть, черговий депутат постарався – вони щедрі на обіцянки, хоча дехто щось і робить щодо благоустрою. Ось і їхній під’їзд. Вікна їхньої квартири вже сучасні, не дерев’яні. І двері в під’їзді металеві, з домофоном і кодовим замком.
     
    Він ступив на ґанок під’їзду – і зупинився. Йому розхотілося туди заходити. Він уявив, як дзвонить у двері, а йому відчиняє молодий красень-тренер, з-за плеча якого виглядає простоволоса Оксана. І що він їм скаже?..
     
    Там усе чуже. Усе, що було, пішло в небуття. Залишилася лише пам’ять…
     
    Навколо снували люди. Як багато їх у цьому місті! І десь серед них мешкає ще одна дівчинка. Йому хотілося зупиняти перехожих, хапати їх за руки, чіпляючись з питанням: ви не знаєте мою дочку? Вона десь тут! Я повинен її побачити!
     
    Будинок, де мешкала Лера, знесли. Телефону немає. Адреси немає. Як знайти?!
     
    Він намацав у кишені піджака дві коробочки. Подарунки. Одна – для Насті, друга… Значить, приховано сподівався, що знайде і другу?
     
    Довго думав, що подарувати дівчаткам, щоб запам'ятали… У пам'яті сплив перстень, який завжди був на руці в Лери, – гілочка з квіткою та листочками. Біжутерія, але витончена. І його осяяло – замовити персні. Золоті. Один – з рубіном, другий – із сапфіром. Хотів однакові, але згадав сині очі Лери… У дівчинки, мабуть, такі самі. Майстер постарався – червона та синя квітки. У золотих листочках крихітні огранені камінці. Чудо! І дуже схоже на той, пам'ятний перстень.
     
    Невже неможливо знайти? Вона ж десь працює! Медсестру в місті розшукати непросто, але спробувати варто.
     
    У приватній лікарні, де вона колись працювала, такої не виявилося: Лера давно звільнилася. Він обійшов іще кілька лікувальних закладів – безрезультатно.
     
    Але Бог усе-таки пожалів його: у центральному супермаркеті він зіткнувся з... Лерою!.. Вони застигли, дивлячись один на одного.
     
    – Я шукав тебе!..
     
    – Дарма.
     
    – Я хочу бачити свою дочку.
     
    – У тебе немає дочки. Не знайдеш. У нас інше прізвище, у неї є батько.
     
    Анатолій простяг їй синю оксамитову коробочку.
     
    – Будь ласка... Я хочу, щоб вона мала пам'ять про мене. Не відмовляй.
     
    Лера відкрила і здригнулася.
     
    – Схожий? – зрадівши, спитав Анатолій.
     
    – Ти пам'ятаєш мій перстенець? – поволі проказала Лера.
     
    – Я все пам'ятаю. Будь ласка, дай їй. Вона мусить знати, що я існую.
     
    – Як я їй скажу? – відтанувши, пирхнула Лера. – Вона іншого вважає батьком. Не лізь у наше життя! Колись уже зламав…
     
    – Тоді від себе подаруй. Мені буде легше, якщо ця прикраса буде в неї.
     
    Лера покрутила в руках коробочку. Він бачив, що вона засмучена.
     
    – Гаразд. Віддам. Але не намагайся нас знайти. Прощавай.
     
    Він дивився їй услід. Вона мало змінилася, усе така ж гарна. Владно підняла руку, зупиняючи маршрутку.
     
    Поїхала… Не знайти… Це щастя, що випадково вдалося зустріти…
     
    Залишалося три години до часу вечірки. Він брів вулицями, за кожним поворотом зустрічаючи тіні минулого. Купив букет білих троянд і попрямував до кафе.
     
    Настя та її гості – три дівчини і два хлопці – вже були там. Настя стояла біля величезного дзеркала у вестибюлі й поправляла зачіску, а дві подружки коментували її дії.
     
    – Доброго дня, тату, – швидше вгадавши в цьому високому чоловікові з величезним букетом, ніж упізнавши в ньому свого батька, натягнуто сказала вона.
     
    – Яка ти доросла й красива... – тихо проказав він, передаючи їй троянди. Потім порився в барсетці і дістав червону оксамитову коробочку.
     
    Настя віддала квіти подрузі та відкрила подарунок.
     
    – Гарний... Женю, ти тільки подивися! – захоплено прошепотіла вона, звертаючись до подружки.
     
    – Це дизайнерська робота, – задоволено сказав Анатолій. – Такий – буде тільки в тебе.
     
    – Хіба? І в мене – такий самий, – усміхнулася подружка, – тільки з синім камінчиком. Мама сьогодні подарувала!
     
    Анатолій з подивом обернувся до неї – і завмер. Дівчина простягла руку, на якій блиснув сапфір.
     
    – Ось, дивіться! – засміялася вона.
     
    Дівчата, дивуючись, стали розглядати свої персні, а Анатолій відчув, як щось у нього всередині розпрямилося, потеплішало, ніби там зненацька розтанула крижана грудка, яка роками не давала йому вільно дихати, і його став розбирати істеричний сміх.
     
    Спочатку тихо, потім усе голосніше й голосніше, він став сміятися. Оточуючі оберталися на нього, але він уже не міг себе стримати – і зовсім не соромився свого щасливого сміху.
     
    «Мої донечки!.. Напевно, Бог пробачив мені гріхи, – подумалося йому, – бо не може бути гріховним – ось це!..».