Де ти є, синочку?

«Де ти є, синочку»

 

Господь Бог дав цій жінці чотирьох діток. Однак так вже сталося, що самотужки підіймала їх на ноги. І народила, й сповила. І слово навчила мовити. І напуття дала, щоб не збур’янили життя, а прикрасили колосково. Своєю присутністю снаги їм додавала. 

Розвіювала слушними порадами дитячі тривоги та зажурені душі, аби лиш синочки почувалися добре та радісно на світі. Кожного навчила цінувати життя. 

Минув час. Повиростали ті, кого мати по стерні та польових стежках проносила зі словами: «Люди, подивіться: таке мале, а вже мені посміхається». 

 

За турботами щоденними незчулася, як старечі підступні болячки все частіш почали про себе нагадувати болем. Вже несила була слово зайве мовити, сльозину пустити. Аж тут і синочок середульший зайшов попрощатися перед від’їздом, бо обміняв житло на Північ. Навіть з дружиною не порадився, вважаючи, що то все пусте. Мати тільки й мовила розпачливе: «Боже праведний, Боже Всевишній! Куди ти збираєшся, синочку? Адже тут вся твоя рідня. Брати твої. Про дружину подумай, яка не їде за тобою, та двох діточок нажитих, яким раду треба давати. А мені вже бракує здоров’я, аби їх виняньчити та вигодувати.  Відчуваю, недовго земний ряст топтатиму».

 

Однак не прислухався син до материнських порад. Поїхав сам у невідомий край, що вже закордоном вважається для українців. А потім листи почали надходити на її ім’я, якими тішилася так, як це може робити лише дитина з улюбленою іграшкою. Сусідам хвалилася у тому, що не забуває люблячий синочок свою матір та всіх домашніх. Гарячі привіти з холодної Півночі передає, у гості збирається. 

Проте за останні півтора року жодного разу не згадав син про неньку. Почала бідкатися жінка від тієї незрозумілої мовчанки. Скільки листів йому надіслала — жодної відповіді не отримала навзаєм. Нуртувала в душі неспокійна й болюча думка: як він там, синочок рідненький? Чи живий? Чи не трапилося чого злого в його житті, бо не подає звістки нізвідкіль? Де ти? 

Проте з кожним наступним днем очікування на сина життєві сили полишали жінку: стала згорбленою, посивілою, покрученою спогадами про рідну кровиночку..

 

 Спершу тільки стогнала, Бога згадуючи, а потому опинилася в ліжку, з якого лікарка наказувала поменше вставати про всяк випадок. І все стало їй немилим. Тільки й питала невістку про листи від Сергійка. Прислухалася до кожного стуку надвірної хвіртки, кожного кроку на ганку: чи не синівський? Та він не йшов, не давав про себе знати. Ще більш запечалилася згорьована чеканням жінка. 

 

— Ні, не можу я піти на той світ, синочка не побачивши. Мені ж так багато треба йому сказати… По голівці погладити, як у його дитинстві, та ще поцілувати на прощання. Бо ж не прийме мене свята земелька. Господь не прийме… 

А син все не йшов. Не переймався думками про змарнілу неньку. Настав і для неї час подумати про те, що не буде вже вороття зниклим вдалині літам. Однак не втрачала гірку надію на зустріч. Ще одного листа йому надіслала, бо вже відчувала наближення тієї миті, коли доведеться світ облишати, як розмови непотрібні. «Чому ти не їдеш, сину?»

 Вже пригаслим поглядом обвела стара жінка хату та численні світлини на стіні, з яких посміхалися з далекого й близького минулого її діти та онуки.

 

— Прощайте й ви, мої рідні. Не забувайте про мамку та бабусю. Я вас всіх кріпко любила… 

У цей час поштарка занесла до оселі телеграму, у якій повідомлялося: «Приехать не смогу. Простите. Ваш сын».

Мати не бачила тексту телеграми, проте ще встигла затьмареним розумом сприйняти її зміст. Ледь посміхнулася, а від останньої звістки у своєму житті про те, що син живий, їй стало легше…

 

Анатолій Саржевський 

 

Нагадаємо: Довгий шлях додому: розповідь кіровоградки про свої поневіряння у воєнні роки