Добрі книги про злу війну
20 лют. 2017 09:05
911
Останнім часом книги про події Євромайдану та східного фронту набувають все більшої популярності в читацьких колах України. Особливо ті, авторами яких є безпосередні учасники або свідки тих чи інших подій трирічної і менше давнини. Одним з таких авторів є черкаський юрист Валерій Макеєв, якого доля змусила стати волонтером, а після стоденного полону в ЛНР – і письменником. У Кропивницькому він днями презентував дві нові книги.
- Я готовий говорити і з двома, і з двома тисячами. Адже є одним з небагатьох, якщо не єдиним, хто пройшов від першого нашого блокпосту до останнього їхнього, – почав розповідь автор.
Перша книга має назву «100 днів полону, або позивний «911» та є книгю-сповіддю волонтера, який пройшов воєнний схід України й опинився за гратами у підвалі, де не діють жодні закони й правила, а все будується винятково на людських стосунуках. Документальна розповідь про паралельний вимір, який існує в нашій країні за декілька сотень кілометрів – з жорстокістю російських десантників та їхніх місцевих поплічників, приниженням всього українського й катуванням за будь-яку згадку про це. Але авторові пощастило вижити – іноді всупереч всьому. Тому його розповідь є вельми дискусійною, адже написана нетипово, суперечливо, але чесно.
Відсутність опису насилля – моя відповідальнсть перед тими, хто там лишився
- Знаєте, чого понад усе прагнуть полонені там? Щоб їхні родини не знали про ті важкі страждання, які доводиться витримувати в полоні, - продовжує розповідь Макеєв, - Мама одного з десантників, який повернувся з п’ятимісячного полону після Іловайська, якось вимовила: «Це якась особлива каста... Їх важко розуміти. Та бачу, що вони й ТУТ мало що розуміють. Тому навіть після такого страшного полону бачать себе далі тільки на війні... »
Позивний «911» мені дали на тому боці, коли я намагався витягнути з полону вісьмох танкістів, які знаходились у краснодонському СІЗО. Як не дивно, але з цим позивним я міг майже безперешкодно їздити через всі їхні блокпости. Але одного разу щось пішло не так...
Група в складі Валерія та трьох журналістів потрапила в полон кадирівських найманців, які випадково (чи ні?) перехопили їхній «Мерседес-Віто». Всіх захоплених доправили до Ровеньків, де в підвалі однієї з баз знаходились кілька «диверсантів-навідників-коректувальників вогню». Проте, за словами Макеєва, ніхто з затриманих фактично такому складному статусу не відповідав – просто «дармова рабсила для риття окопів, ну й напівживі «боксерські груші» для відпрацювання прийомів рукопашного бою». Мешканці камери, у більшості колишні зеки, запевняли, що в’язниця порівняно з підвалом – просто місце відпочинку, адже жорстокість так званих «ополченців» (а саме так їх називає в книзі Макеєв) просто не «по понятіям».
Далі Макеєв опинився в лікарні – саме в її приміщенні в роки Другої світової розташовувалось місцеве гестапо, в якому катували «Молоду гвардію». В місцевих лікарнях траплялись непоодинокі випадки перебування в одній палаті поранених «ополченців» і українських військових. За словами оповідача, ворожнеча зникала сама по собі – всі хотіли вижити, тому й підтримували одне одного. Ще б пак – всі ж українці за громадянством. Хоча особлива небезпека чекала на тих, хто абсолютно не володів російською. Але кому як доля посміхнеться...
- Одного разу в неврологію, де я перебував, зайшла кицька. Застрибнувши мені на груди, почала робити свій котячий масаж. Медсестра сказала, що не злазила години чотири. Вночі вона загинула – якісь варвари обезголовили її...
Але лікарні згодом знову змінювались на підвали.
- Поділ був на кілька груп: військовополонені, свої (ополченці, які щось накоїли), комендантські (мирне населення, яке порушило комендантську годину), наркомани-алкоголіки, «політичні» (активісти, волонтери), – продовжує Валерій Макеєв, - найменше в камері було п’ять осіб, найбільше - 23: тоді доводилось лягати ялинкою, коли перевертався один – переверталися всі. Спали на бетонній підлозі, яка вкрилася товстим шаром землі й бруду. Спочатку підстеляли картон. Пізніше з’явилась мішковина, перший матрац, другий…
Допити, як згадує автор, були постійними. Вельми часто їх вели досить професійно, і больовий шок стояв далеко не на першому місці. У подробицях розповідали, як зніматимуть скальп, приставлений автомат чи пістолет до скроні – майже буденність. Але у допитах найважчим вважалась їхня відсутність. Дивно, але це було так.
Яким там бачиться образ «ворога республіки»: співає «Хто не скаче – той москаль», перебува на Майдані або підтримував його, героїзує Шухевича й Бандеру, підтримує «Свободу» і «Правий сектор». І все разом там називається фашизмом. Запитання на кшталт: «Чому ці зі Львова приїхали бомбити наш Луганськ?» найчастіше залишались відкритими. Адже на відповідь «Це їхня країна» місцеві відповідали: «А тут наші будинки...». І хто, дійсно, більше має рацію?
В Луганську, де через деякий час опинився Макеєв, було трохи легше. З’явилась можливість спілкування з місцевими мешканцями. На питання «За кого ви?» у більшості випадків лунає одне: «За мир». Тобто, їм по цимбалах, чия влада – аби їх не смикали. «Люди-шлунки» - як підмітив нещодавно один з інтернет-оглядачів, коментуючи авдіївські події.
- Безперечно, те, що відбулося зі мною, у сенсі кримінального судочинства іменується як «Викрадення людини та незаконне позбавлення волі». – говорить Валерій Макеєв, - Адже офіційного визнання війни немає. Тому такі визначення злочину проти мирної особи для мирного часу.
Як юрист, він фактично мовить правду. Згодом стає відомо, що його «замовили» з українського боку – комусь він у себе на Черкащині перетнув шляхи. Але навіть після пережитого у полоні зупинятись не збирається. Ставши одним з організаторів «Православної служби тилу», разом зі священиками УПЦ КП продовжує доправляти гуманітарну допомогу в зону бойових дій та опікуватись полоненими.
- «АТО» звучить безглуздо. В ній центральним суб’єктом є ЗАРУЧНИК. А тут чомусь статусу ПЕРШОЇ за значенням особи – ЗАРУЧНИКА - немає, не кажучи вже про «військовополоненого».
Полон – це просто складова війни
Події, описані в другій книзі, що має назву «Привиди Президента», пов’язані з конкретним епізодом невизнаної війни на Донбасі восени 2014-го року – спробою прориву до 32-го блокпосту, де в оточенні перебували бійці Національної гвардії. Керівництво країни спочатку не визнавало факту оточення, але під тиском дружин і матерів бійців все ж публічно пообіцяло вжити необхідних заходів для забезпечення продовольством і водою оточеного підрозділу з подальшою його евакуацією.
Оприлюднене з високих трибун мали виконати бійці батальйону «Айдар». Але на той час формально такого підрозділу в ЗСУ не існувало – отже, й не має бійців, які цей наказ виконували. Бійці елітної розвідгрупи «Айдара», яка пішла на прорив до БП № 32, залишившись живими, потрапили до полону. Після важких місяців перебування у ворожих лапах вони зустрілись з полоном байдужості й бюрократії тих, хто їх послав на завдання. Визнавати їх ніхто не збирався - ні мертвих, ні живих.
- Колишні полонені говорять на публіку нечасто, - констатує автор, - Але якщо починають відверто висловлюватись, ракурс виходить дійсно «не дуже». Це дискомфортно чути із загальновизначених позицій, які найчастіше є «диванними». «Дивани» розташовані на всіх рівнях і живуть по своїх законах, головним з яких є любов до себе улюбленого.
Власне історія виглядає вельми дивною. Без належної розвідки, без належного прикриття група на пікапі й мікроавтобусі рушає на допомогу бійцям НГУ. Надані для нібито посилення вантажівка з двома десятками військових ЗСУ невдовзі зупиняється (пальне скінчилось), а танк Т-80Б, не маючи зв’язку, пролітає БП-32 і на околицях Луганська спалюється ворогом разом з екіпажем. Автівки «айдарівців» потрапляють під обстріл із засідки та попереднього блокпосту, який вже був захоплений ворогом, але над ним майорів український прапор. Командир групи з позивним «Італієць» (в книзі «Іспанець»), рятуючи підлеглих, був забитий насмерть прикладами зброї загарбників. «Зелений коридор» для групи волонтерів, яка займалась вивезенням «200-х», влаштував командир окупантів, який особисто знав «Італійця» по службі в одній з «гарячих точок». З півтора десятків убитих біля 32-го блокпосту та лісосмуги, де загинула група «айдарівців», змогли упізнати лише декілька тіл, в тому числі «Італійця». Інших, так званих «угольків» (тобто спалених) упізнати було неможливо. За спогадами Макеєва, більше двох десятків екіпажів української бронетехніки, які в районі Бахмутки намагались врятувати 32-й блокпост, за офіційними даними «зникли безвісти». А вони залишились - отими «угольками»...
В книзі описується доля кожного бійця, який залишився живим у тому бою – як в полоні, так і після звільнення. Допити в СБУ, запрошення на телеефіри – і марні спроби дізнатись правду: був наказ чи ні? Хто й кому його віддавав? На зустрічі в телестудії з представниками міноборони останні звинуватили «айдарівців» у «самоволці» - ніби жодних наказів не було, ніякого оточення не було, і взагалі блокпост був порожній. Натомість бійці чітко відповідали про наказ Президента – а накази, звісно, не обговорюються.
- У колишніх бранців відсутня жадоба кривавої помсти і надзвичайно чутливе сприйняття проявів людяності, – резюмує Валерій Макеєв. - Вони навчились дякувати серцем ... за життя. А ще здобули виняткове вміння творити любов. По-різному. Але – з глибин душі. Саме ту фундаментальну любов, яка приведе нас до життя й миру.
Максим Гуцалюк