Як небайдужі кропивничани допомагали в перші дні війни

  • 15 бер. 2023 16:58
  • 2548
    • Новина Як небайдужі кропивничани допомагали в перші дні війни Ранкове місто. Кропивницький

    24 лютого увірвалося в життя людей чорною хмарою, змінивши звичний уклад. Багато хто з кропивничан не залишився осторонь біди, що раптово звалилася на голови українців. Деяким задля цього навіть довелося відмовитися від спокійного ситого життя за кордоном.

    Олена Янішевська

    Жінка займається IT і вже давно мешкає в Євросоюзі. Та торішнього лютого якраз перебувала в Кропі – приїхала відвідати батьків. Щойно надійшло повідомлення про початок активних бойових дій, не втекла у Словаччину, а кинулася щось робити.

    Допомагала облаштуванню блокпостів та укриттів, намагалася заблокувати найбільш агресивні російсько-пропагандистські сайти в Інтернеті. Зараз пані Олена вже в Європі. Але й там не забула про земляків: активно працює у таборі для біженців на словацько-українському кордоні.

    Олена після дня народження мами мала повертатися назад, але всі авіарейси скасували, тож залишилася в рідному місті на невизначений термін. Без діла не сиділа. Разом із матір’ю ходили вулицями у пошуках міток, які знищували, на блокпостах наповнювали мішки піском тощо.

    За три тижні виїхала машиною у бік Словаччини. Та й там почала гуртувати довкола себе небайдужих людей. У Братиславі кожної п’ятниці збиралися люди на мітинги, щоб висловити підтримку Україні.

    Словаки виявилися небайдужими до вимушених переселенців. Хто міг – брав біженців до себе додому. Інші допомагали речами, ліками тощо. Задля збору всього необхідного відкрили спеціальні пункти.

    Олена розповіла, що добровольці чергують на кордоні. Вдень по п’ять осіб, вночі – по троє. Люди, що приїжджають на кордон із Харкова й інших міст, дуже вдячні, пропонують і свою допомогу. Дехто вирішує перебувати у Словаччині, є й такі, що їдуть в інші країни ЄС.

    Завдання Янішевської – реєструвати у таборі для біженців тих, хто приїжджає автобусами. Волонтерка допомагає з усуненням мовного бар'єра, а після реєстрації пояснює, що робити далі. Словаки, що допомагають, вже вивчили кілька необхідних для комунікації українських фраз.

    Попервах українців, що тікають від війни, поселяють у наметах, де можна переночувати. Тут же організовано харчування. Хто має тварин, селяться у спеціальних наметах. Корм для котів і собак присутній. Табір утримується не лише бюджетним коштом Словаччини. Підприємці і прості люди допомагають продуктами, речами, грішми.

    Дмитро Лісовський

    За 5 років до війни чоловік перебрався жити й працювати до Києва. 24 лютого торік якраз перебував у Кропивницькому – приїхав побачитися з батьками. Хоч як батьки не відмовляли, вирішив повернутися до столиці, де зайнявся допомогою в евакуації людей з окупованих територій.

    У день «Х» Дмитра о 5:40 розбудив дзвінок родича з Америки. Той сповістив, що в Україні почалася війна, бомблять Київ, Харків й інші міста. У це важко було повірити, але гул воєнних літаків у небі та стрічка новин в Інтернеті підтвердили слова рідного дядька. Лісовський мав намір провести в Кропивницькому два тижні, але тепер вирішив повертатися до столиці негайно. Адже подумав: якщо не захистити Київ, то впадуть й інші міста.

    Дорогою бачив чималі черги біля банкоматів, колони автівок, що рухалися на захід, і застрягали в заторах. Столиця зустріла незвично малолюдними вулицями й порожніми полицями магазинів. Щоб придбати щось їстівне в супермаркеті, доводилося по декілька годин штовхатися у черзі. Громадського транспорту було обмаль, розцінки на таксі зашкалювали. Постійно було чути звуки сирен й вибухів, доводилося ховатися в укриття.

    У Християнській церкві «Філадельфія», парафіянином якої був Дмитро, вирішили допомагати евакуйовувати людей з Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Бородянки та інших міст. Лісовський перебрався туди жити й активно допомагав. Ризикуючи життям, водії їхали забирати мешканців окупованих містечок під загрозою обстрілів. Росіяни спеціально стріляли по транспортних засобах. Траплялося й таке, що окупанти не пропускали автобуси, й вони поверталися ні з чим.

    Солдати країни-агресора ретельно перевіряли людей, що намагалися евакуюватися, особливо чоловіків. Змушували зняти одяг, відбирали телефони, прострілюючи їх.

    Мешканка Ворзеля розповіла, як доводилося обходитися без світла, газу, їжі та води. На її очах окупанти вбили жінку, яка висловилася проти них. Зв’язку з зовнішнім світом у людей теж не було.

    Внутрішньо переміщених осіб спочатку привозили до церкви. Тут реєстрували, годували, переодягали, намагалися заспокоїти. Один із чоловіків не надав документів, плутався у назвах міст, казав, що тероборона вигнала його з хати. Це викликало певні підозри, і його передали на руки поліції.

    Охочих виїхати було дуже багато, щодня збиралося до тисячі людей. У першу чергу організовували жінок із дітьми, інвалідів, пенсіонерів. Бідолахи ладні були сидіти на підлозі автобуса, аби тільки опинитися якомога далі від війни.

    Працювати було важко не лише через фізичну втому, але й психологічно. Адже у кожної людини своя власна історія про смерті близьких людей і зруйноване житло, свій біль. Трохи заспокоювалися у молитві за Україну і закінчення війни, до яких вдавалися двічі на день. Дмитро певен, що першим ділом, коли закінчиться війна, позбудеться бороди. А поки що самовіддано працює, наближаючи перемогу, і дуже мріє про гарячу ванну.

    Анета Цегельник

    Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів