Етнічний болгарин з Кіровоградщини присвятив життя науці

Доктор педагогічних наук і громадський діяч — український болгарин
 
І це далеко не все про цікаву особистість, нашого земляка Степана Петровича Величка, який на восьмому десятку залишається відданим своїй справі: 45 років віддав він Центральноукраїнському педуніверситетуу ім. В. Винниченка.
 
А дев’ять років тому, пам’ятаючи про своє болгарське коріння, підтримав ініціативу кіровоградського підприємця болгарина Сергія Осадчого. Разом з однодумцями вони створили обласну громадську організацію болгар «Нашите хора», філія якої діє і у Вільшанці. Вона є однією з найактивніших серед подібних общин національних меншин нашої області.

– Степане Петровичу, Ви родом зі Станкуватого, а на Вільшанщині «Величко» — досить поширене болгарське прізвище. Ви болгарин за національністю? Поділиться, будь ласка, цікавими фактами про свій рід, родовід.

– Так, мої батьки, Петро Сергійович та Ірина Іванівна, — болгари, саме з тих болгар, які переселилися на територію України з Болгарії в 1774 р. Добре пам’ятаю діда та бабусю, їхнє тепло, ласку й любов до онуків. Вони, як і мої батьки, завжди жили за традиціями та звичаями, принесеними з далекої батьківщини, але, проживаючи на території України, шанували й місцеві звичаї. Ті далекі, болгарські, й уже нові, українські, традиції тісно перепліталися між собою, знаменуючи взаємоповагу, бажання допомогти у вирішенні великих справ.

– Що для Вас означає бути болгарином? Чи впливає національність на ментальну картину світу, особливості світосприйняття та світовідчуття?

– Для мене, як людини, яка народилася, виросла і вже багато років працює в Україні, національність не є основоположним фактором. Ставиш перед собою певну мету, свідомо підходиш до її вирішення, наполегливо домагаєшся позитивних результатів. Отак і живеш. Більшість моїх однокашників, як у Добрівській середній школі, так і в Одеському державному педагогічному інституті ім. К.Д.Ушинського, де я навчався за спеціальністю «Фізика і технічна механіка», були болгарами. Скрізь відчував себе болгарином, не виділяючись серед українців, тож у молоді роки здавалося, що національність особливого впливу на світогляд не має.
 
В юності спрагло пізнаєш навколишній світ, охоче аналізуєш природні та суспільні явища. Багато тодішніх висновків залишаються для мене актуальними й сьогодні. Однак у 2012 р. мені випала нагода побувати на батьківщині предків. Завдяки цій поїздці деякі погляди на світ, ба навіть переконання, зазнали змін. Сьогодні як ніколи чітко усвідомлюю, що я болгарин, більше цікавлюся традиціями та звичаями болгар, захоплююся їхньою дружелюбністю, бажанням допомогти один одному, взаєморозумінням, взаємоповагою. Мабуть, мене можна назвати людиною з інтегрованим менталіТЕТом, яка думає, мріє та діє однаковою мірою і як болгарин, і як українець.

– Чи підтримуєте зв’язок з малою батьківщиною?

– Мала батьківщина для мене пов’язана з батьками, дитинством, юністю, прекрасною шкільною порою. А тому зв’язок підтримую тісний, цікавлюся всіма подіями, які відбуваються в Станкуватому та на Вільшанщині, новинами районного масштабу. Звичайно, мене завжди цікавила й продовжує цікавити проблема розвитку болгарської діаспори на Вільшанщині. Неодноразово допомагав Станкуватській, Добрівській і Вільшанській школам методичними розробками, посібниками з методики навчання фізики, навчальним обладнанням і комплектами, розробленими та створеними за моєї участі та під моїм керівництвом. Тісні зв’язки маю з сільськими радами і школами, часто приїжджаю в школи району для проведення профорієнтаційної роботи з випускниками з метою заохочення їх до вступу на фізико-математичний факульТЕТ Центральноукраїнського державного педагогічного універсиТЕТу імені Володимира Винниченка.

–  Як Ви прийшли у професію? Що свого часу спонукало зробити професійний вибір на користь педагогіки?

– Ще навчаючись у Станкуватській восьмирічці, я захоплювався фізико-математичними дисциплінами, чому неабияк сприяла манера викладу матеріалу нашого вчителя фізики Віктора Гавриловича Кравченка. Пізніше, під час навчання в Добрівській середній школі, великий вплив на мене справила Неля Іванівна Осадча, яка викладала фізику. Відтак зрештою визначальними стали саме її слова, що мені треба вступати на фізмат Одеського педінституту. Тож у 1965 р., успішно склавши шість вступних іспитів, я був зарахований до числа студентів І курсу. Зараз дуже часто згадую період навчання, багатьох викладачів, їхні знання й ерудицію, культуру, які виявилися для мене найкращим стимулом до того, аби стати високопрофесійним фахівцем.

– У Вашому доробку – понад 520 наукових праць, зокрема п’ять монографій. А ще Ви очолюєте кафедру фізики та методики її викладання Центральноукраїнського педуніверситету ім. В.Винниченка. Чи важко поєднувати наукову та викладацьку роботу? Яка сфера діяльності для Вас важливіша?

– На сьогодні у моєму науково-педагогічному доробку фактично більше 700 публікацій, серед яких наукові фахові видання, монографії, посібники, авторські свідоцтва, а також серії виданих за моєю редакцією збірників наукових праць, збірників науково-практичних конференцій тощо. Не менш важливою сферою моєї діяльності є розробка та впровадження у процес підготовки майбутніх учителів фізики, математики й інформатики серії спецкурсів, більшість з яких і нині ефективно сприяють високопрофесійній підготовці майбутніх учителів і підвищенню їхньої кваліфікації в інституті післядипломної педагогічної освіти м.Кропивницький. Основні навчальні дисципліни, які я викладав і зараз викладаю, це загальний курс фізики, методика навчання фізики, технологія матеріалів, історія фізики, основи наукових досліджень, авторські спецкурси «Лазер у шкільному курсі фізики», «ЕОТ у навчанні фізики», «Практика з ШФЕ», «Теоретичні основи розробки сучасного навчального середовища» й інші.
У 1985 р. я очолив кафедру фізики і ТЗН, зараз уже понад 20 років працюю на посаді завідувача кафедри фізики та методики її викладання ЦДПУ ім. В.Винниченка. Це, звісно, тема, яка потребує окремої розмови. Зазначу лише, що необхідність поєднувати викладацьку, наукову й організаційну роботу ніколи не була для мене аж надто великою проблемою. Бо всі ці напрямки пов’язані та спрямовані на вирішення основного завдання: формування та розвиток особистості сучасного вчителя, якому до снаги розв’язувати як теоретичні, так і практичні питання освіти й виховання молодого покоління.

– Якою є сфера Ваших наукових інтересів? Якими сьогодні Ви бачите головні вектори розвитку методики викладання фізики в сучасній українській школі?

– У широкому контексті коло моїх наукових інтересів можна окреслити визначенням «Вирішення та розвиток сучасних проблем дидактики фізики», яке включає в себе розробки та створення сучасного полікомпонентного навчального середовища; розробки та створення високоефективних навчальних комплектів і комплексів для навчальних цілей, зокрема й комп’ютерно орієнтованих систем і засобів навчання; розробки та створення спецкурсів для студентів спеціальності «Фізика», що відбивають сучасні науково-педагогічні досягнення; методики навчання фахових дисциплін у підготовці вчителя та ін. Частина цих проблем є загальнодидактичними, частина — конкретно методичними, у вирішенні яких значна роль належить заснованому за спільною угодою з Інститутом ІТЗН НАПН України (м.Київ) Науковому центру розробки засобів навчання (у 2017 р. перейменований на Лабораторію комп’ютерно орієнтованих засобів навчання), яким я керую з 2000 р. За цей час у житті кафедри та Наукового центру відбулося чимало важливих подій, серед яких проведення всеукраїнських і міжнародних конференцій, видання фахових наукових збірників, відкриття та робота аспірантури й докторантури з методики навчання фізики, відкриття та робота спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій, участь і робота в інших спеціалізованих вчених радах тощо.

Хочеться окремо виділити напрямок підготовки висококваліфікованих фахівців з методики навчання фізики як для нашого універсиТЕТу, так і для закладів вищої освіти різних регіонів України. Під моїм керівництвом аспірантами захищено 20 кандидатських дисертацій зі спеціальностей 13.00.02 — теорія і методика навчання (фізика), 13.00.04 — теорія і методика професійної освіти, 13.00.06 — теорія навчання. Пишаюся тим, що підготував двох докторів педагогічних наук зі спеціальності 13.00.02 — теорія і методика навчання (фізика): І.О.Мороза, нині завідувача кафедри фізики Сумського держпед. універсиТЕТу ім. А.С.Макаренка та доцента кафедри фізики та МВФ ЦДПУ ім. В.Винниченка І.В.Сальник.

– Ви – ініціатор та організатор цілої низки науково-практичних конференцій, зокрема і студентських. Наскільки вагомою, на Вашу думку, є в сучасному науковому світі роль спілкування й обміну досвідом?

– Справді, починаючи з 1994 р., я, спільно з тодішнім завідувачем кафедри фізики доцентом І.З.Ковальовим і деканом фізико-математичного факультету доцентом О.М.Царенком, став ініціатором та організатором проведення науково-практичної конференції «Методичні особливості викладання фізики», за наслідками роботи якої, крім збірників тез, як науковий редактор підготував і видав 10 збірників наукового фахового видання «Педагогічні науки». Згодом конференція набула статусу міжнародної і з 2000 р. проводилася за тематикою «Засоби і технології сучасного навчального середовища». У травні 2019 р. силами кафедри проводитимемо ХХІV міжнародну конференцію.
Оцінюючи перші свої спроби в організації та проведенні таких заходів, мушу визнати, що зіткнувся з цілою низкою щонайрізноманітніших проблем, пов’язаних з публікаціями, матеріально-технічною базою й забезпеченням, та й з організаційними моментами. І з великою вдячністю згадую неоціненну допомогу колег, відомих вітчизняних учених-методистів, які зіграли важливу роль у проведенні конференцій і сприяли успішній їх роботі: академіків С.У.Гончаренка, В.Ю.Бикова, О.І.Ляшенка, М.І.Шута, професорів О.І.Бугайова, Є.В.Коршака, співробітників кафедри, доцентів І.З.Ковальова та Л.О.Волкова.
Такі конференції завжди передбачали тісну співпрацю, взаємовиручку, взаємодопомогу. Звісно, в сучасному світі формат он-лайн є найбільш простим і зручним способом спілкування. Але, спираючись на неабиякий досвід, залишаюся твердо переконаним: живе спілкування все-таки перспективніше і результативніше.

– Чи цікавитеся особливостями сучасних українсько-болгарських взаємин? Якими, на Ваш погляд, є їхні особливості, недоліки, перспективи, ймовірні напрямки розвитку?

– Це досить цікаве, дуже широке та неймовірно важливе, як на мене, запитання. З огляду на власні можливості та бачення українсько-болгарських стосунків, я можу запропонувати такі перспективні напрямки реалізації, пов’язані з моєю освітянською діяльністю:

– спільна праця з окремими вищими закладами освіти Болгарії з метою підготовки висококваліфікованих наукових кадрів (у нас у ЦДПУ ім.В.Винниченка успішно працюють аспірантура та докторантура з методики навчання фізики, видається фаховий збірник наукових праць, працює спеціалізована вчена рада Д.23.053.04 із захисту кандидатських і докторських дисертацій за спеціальністю 13.00.02 – теорія і методика навчання (фізика);

– спільна підготовка та видання посібників і методичних розробок з метою вдосконалення методики навчання окремих питань фізики в середніх і вищих закладах освіти та посібників з запровадження сучасних освітніх технологій, засобів ІКТ і комп’ютерно орієнтованих систем і засобів навчання.

– Щиро дякую за розмову. Наснаги Вам для великих звершень і подальших творчих і педагогічних успіхів.

Інтерв’ю у С.П.Величка взяла його землячка,
член Національної спілки письменників Інна Немирована,
селище Вільшанка