Катерина Годзеліх 75 років на аматорській сцені

Катерина Годзеліх 75 років на аматорській сцені

       

 

Срібним високим жіночим голосом Бог нагородив жительку Кропивницького, ветерана війни і праці Катерину Йосипівну Годзеліх — багаторічну активну учасницю  міського хору «Ветеран», колектив якого цьогоріч відзначатиме 30–річчя свого існування.

 

Багато подій забулося, розвіялось в часі і просторі, але й сьогодні у розмові про минуле моя співрозмовниця, до якої днями завітав на гостини, передає атмосферу її скромного і чесного життя. У ньому не завжди затишно почувалося, проте ні на що не претендувала, нічого особливого для себе не вимагала, не виділялася серед інших, а головне — не шукала легких доріг. 

Слухаю розповідь Катерини Йосипівни, якій у квітні цього року виповниться 89 років, і розумію, що для неї минуле не застигло вдалечині, а відлунює в свічаді її пам’яті, яка зберігає щемливі спогади про проведене в Іланську Красноярського краю перед початком війни дитинство, насичене мріями і фантазіями, вимріяне у мінливому і строкатому світові.

 

Зворушливим спогадом звертається до незабутніх образів батьків — Йосипа Антиповича, 1906 року народження, та Лукерки Герасимівни, на два роки молодшої від нього — родом з Черкаської області. Каже, виростала серед пісень, що їх співала тихо мати. Від батьків успадкувала юна Катя Назаренко повагу до старших, розважливість, любов до праці та життя, уміння куховарити, яке знадобилося їй під час тимчасової роботи у підлітковому віці у робітничій їдальні.

 

 

— У нашій багатодітній родині виховувалося дев’ятеро дітей,  з яких до сьогоднішнього дня дожили разом зі мною, найстаршої віком, 69–річна сестричка та 83–річний братик, —  розповідає Катерина Йосипівна. —  Після закінчення сьомого класу в Іланську протягом дев’яти місяців навчалася у дорожньо–технічній школі, а також у школі, яка готувала майбутніх приймачів вантажів на залізничній станції в Красноярську. Шкільний вчитель музики прищепив мені любов до музики та співу. Не соромилася  демонструвати вокальні здібності зі сцени, а вже у 15 років вперше виступила з романсом Аляб’єва «Соловей» на місцевому радіо. Для мене особисто ця подія була важливою для подальшої роботи над голосом. Тому після переїзду до Норильська, де мама працювала на нікелевому заводі оператором,  теж брала участь в концертах художньої самодіяльності в складі аматорських колективів. Не забула про своє дитяче захоплення і після переїзду в Україну з чоловіком Іваном, якого дуже любила і прожила 44 роки (на фото)

Протягом тривалого часу працювала диспетчером тресту «Кіровоградмашбуд». На заслужений відпочинок пішла вже далекого 1991 року, а вже через п’ять років потому взяла участь в першій телепередачі «Киньте все, гармошка грає!», програму якої  започаткував в ефірі обласного телебачення незабутній ентузіаст своєї справи Артур Борисович Будулатьєв. 

 

— Катерино Йосипівно, мені відомо,  ще раніш ви почали виступати в складі кіровоградського хору «Ветеран», історія якого  бере початок з 1988 року. На той час Катерина Іванівна Безніщенко, яка працювала  інструктором із культурно–художньої роботи Будинку офіцерів, відвідала під час службового відрядження у Києві концерт за участі хору ветеранів війни. Повернувшись до Кіровограда, почала й собі роботу в цьому напрямку. Серед перших, хто прийшов  на репетицію новоствореного у місті колективу, були й ви, Катерино Пилипівно.

 

— Це правда. Разом зі мною у вокальній групі під керівництвом Ольги Олексіївни Кукліної співали Надія Олійник, Федір Поляков, Зінаїда Рагузіна, Іван Адаменко, Віктор Орєхов. А вже пізніше колектив поповнився новими виконавцями і він став зватися хором. Не можу не згадати, користуючись нагодою, моїх друзів по хору: Клавдію  Бублик,  Раїсу Переверзеву, Івана Бариша, Леоніда Гурьєва, Елеонору Хабарову, Аллу Халанську, Віру Маєвську, Григорія Хоменка, Олександра Полтавця.

 

— На аматорській сцені ви вже 75 років. Можна сказати, що зріднилися з хоровим колективом, натхненником якого є  справжній ентузіаст, хормейстер Вікторія Миколаївна Карпова, з якою знайомий. У нашій недавній розмові назвала вас людиною, безмежно відданою пісенному мистецтву.  Навіть на милицях ви відвідуєте регулярно заняття хору, незважаючи на примхи погодні…

 

— Я щиро вдячна керівнику хору за те, що вона постійно працює з нашим ветеранським колективом над збагаченням його репертуару. Нас знають в обласному госпіталі ветеранів війни, будинку для престарілих, навчальних закладах, на літніх концертних майданчиках. Виступали  на сцені обласної філармонії. А ще ми неодноразово брали участь у щорічному  обласному фестивалі самодіяльного мистецтва «Калиновий спів» і були його лауреатами. Вже давно своєрідною візиткою колективу стала пісня  покійного вчителя музики  з 16–ї школи Анатолія Рудумана «Бережіть, друзі, ветеранів війни», під час виконання якої в музичному супроводі Юрія Малиновського (до слова, колишнього однокласника мого старшого брата. — Авт.), присутні на наших концертах зустрічають її стоячи. А ще ми вміємо проводити своє дозвілля. Завжди вітаємо  учасників хору з днем народження, організовуємо  «вогники», п’ємо чай та каву зі смаколиками, розмовляємо між собою про маленькі перемоги і труднощі в житті, яке так непросто у багатьох складається. Руки не опускаємо.

 

— Катерино Йосипівно, а скільки у вашому особистому репертуарі пісень, виконаних зі сцени? — цікавлюся.

 

— Дуже багато.  Ось я вам зараз заспіваю пісню Василя Лебедєва–Кумача і Юрія Мілютіна «Чайка» з кінофільму «Моряки», який вийшов на екрани кінотеатрів  у 1940 році. 

 

«Чайка смело пролетела 

над седой волной, 

Окунулась и вернулась,

Вьется надо мной…» (співає)

 

— Цю пісню я виконувала, зокрема, під час свого лікування в санаторії Миргорода на Полтавщині в присутності 400 глядачів. Люблю пісні про любов і вірність з довоєнного кінофільму «Моряки», а ще «Бескозырка — подруга моя боевая», «Ой, ты речка, речка» з кінофільму «Ссора в Лукашах» 1959 року випуску,  «Под окном черемуха душистая колышется», «В старой сказке говорится про волшебные дела» та ще багато інших.

 

— А пісні українською мовою співаєте?

 

— Аякже! Ось тільки послухайте дві з них (починає співати «Місяць на небі» та «Ой не світи, місяченьку»).

Під час нашої розмови звернув увагу на дві фотокартки на стіні  двокімнатної квартири Катерини Йосипівни, і, немовби передчуваючи моє наступне запитання, вона розповідає про своїх двоюрідних братів: Івана Федоровича Халіпова — педагога за фахом, учасника Другої світової війни, який познайомився на фронті з легендарним льотчиком, пізніш маршалом авіації Олександром  Покришкіним. А ще цитує чиїсь віршовані рядки:

 

Не забудем,

как война косила.

Скольких милых, 

близких забрала.

Как на берег 

Катя выходила,

Как носки Покрышкину  

плела.

 

Згадує старенька, як після війни Покришкін дякував їй за те, що, тринадцятирічна Катя в’язала йому теплі шкарпетки, про що він дізнався від її двоюрідного брата, з яким гостювала у нього в Москві. Іван дослужився до військового звання генерал–полковник. Був членом  Військової Ради — начальником політвідділу управління військ протиповітряної оборони колишнього Союзу. Помер 1975 року. Інший брат — Павло Федорович, з яким жила в одному будинку в Красноярському краї, був генерал–майором. Працював після війни разом із Сергієм Павловичем Корольовим — генеральним конструктором, конструктором керованих балістичних ракет далекої дії. В Іланській школі №1 музей бойової і трудової слави названо його ім’ям, яке носить одна з вулиць вузлової залізничної станції, де свого часу працював його батько. 

 

 

Моя співрозмовниця через братів була знайома з цими двома відомими в країні людьми.  Жалкує, що  Корольов загинув у розквіті сил і мрій на операційному столі 14 січня 1966 року,  на 60–му році життя. Павла теж спіткала лиха доля:  теж помер у лікарні в 59 років під час операції. Збіг обставин?

Слухаю співрозмовницю і вже вкотре дивуюся її цупкій пам’яті про давно минулі події життєві. Скільки пісень виконала  вона під час  нашої зустрічі високим жіночим голосом з назвою сопрано! Про себе думаю, що без спеціальної музичної освіти так співати — це вміти треба!

 

У свою чергу керівник  міського хору «Ветеран» Вікторія  Карпова запрошує мене на суботні репетиції колективу у складі понад тридцяти небайдужих до світу самодіяльного пісенного мистецтва людей. Каже, що зібралися у ньому ті, кому далеко за шістдесят — люди цікаві, своєрідні, із своїм світом нот і фарб, образів.

Приходьте до нас. Не пошкодуєте, — мовить щиро..

 

Я пообіцяв, бо знаю те, що цього року, коли буде багато сонця і зелені, колектив відзначатиме свій 30 рік народження. Отже, чому б не використати гостинне запрошення як інформаційний привід для підготовки наступної публікації в засобах масової інформації?

 

Анатолій Саржевський

 

фото автора та  з архіву К.Годзеліх 

і В.Карпової