Кропивничани розповідають про свої добрі справи

Історії, що дарують надію і мотивацію

           

Я знову про добро — велике і безкрає добро, яке надихає, окрилює, заряджає. Скільки у вашому оточенні таких людей, а таких історій? У мене — цілий багаж, тому з радістю знайомлю вас із людьми, у яких велике і щире серце. «Добре серце» — це рубрика, яка вміщує історії, що дарують надію.

 

Наталя Брайченко, помічник народного депутата:

«Ще з дитинства пам’ятаю, як бабуся, дідусь та мама з татом намагалися допомагати людям, чим могли. Чи–то продуктами харчування, хто потребував, чи–то роботою. Коли я питала, навіщо ви це робите, вони відповідали: «Якщо можеш чимось допомогти — завжди допомагай. Це ж так приємно. Тобі від цього гірше не буде, а людям радість, і згадувати про тебе будуть з добром».

Пізніше, коли я стала старшою, теж намагалась допомагати іншим, воно само собою отримувалось. Працюючи в сільській школі, бачила дітей з неблагополучних сімей, які не мали одягу, ходили неохайними, тож приносила їм речі — своїх доньки і сина, новорічні або сценічні костюми. Тоді так і повелося: якщо хтось з дітей непричепурений, або не має в чому виступати, вчителі біжать до мене: «Допоможіть»… Згодом і дітки мої звикли до цього. Тільки щось трішки замале з одягу, то відразу треба комусь віддати, бо у тих немає. Колеги говорили, що не можна бути такою доброю, бо цим почнуть користуватися… 

А коли розпочалися страшні події на сході країни, то багато моїх знайомих хлопців стали учасниками АТО. Я з перших вуст чула про їхні проблеми, що їм потрібно. І щоб хоч якось допомогти, почала збирати продукти харчування та гігієнічні засоби, цигарки, а брат з волонтерами відвозив їх нашим захисникам в зону АТО.

Склалося так, що більшість моїх друзів займаються благодійністю. У наш нелегкий час не можна залишатися осторонь людського горя, бо не знаєш, що може з тобою статися завтра. Тож і я по змозі намагаюся брати участь у різних благодійних акціях. Як говорять: «З миру по нитці — голому одяг». З миру по гривні — і чиєсь життя врятоване. А що може бути кращим, як почути чи прочитати, що дитина, яку лікарі вже й не сподівалися врятувати, пішла на поправку. А в цьому є і твій внесок.

Взагалі живу за принципом: стався до людей так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. І сподіваюся, що не лише краса, а й добро врятує світ».

 

Володимир Бурко, військовий волонтер: 

«Моя мама з усіма ділилася, останнє віддавала, допомагала. Я це бачив. Брав з неї приклад. Це передалося і моїй доньці. Я зрозумів, що треба так жити, ділитися добром, допомагати тим, хто цього потребує. У нас на вулиці багато живе таких людей, яким дійсно немає що їсти. Ми ділимося тим, що є. Буває і за сина роздаємо. Буваємо йдемо з кладовища, хочемо віддати людині, а йдемо — навіть нікого не зустрічаємо. То вже стукаємо, заносимо у хату.

Щодо допомоги мене дуже зарядив мій син, він віддав своє життя... Мені стало шкода тих хлопців, які віддали своє життя, тих, хто захищає нині нашу країну. Відтоді я почав їздити в АТО. Кошти, які ми отримали за сина, відправляли бійцям пораненим. Зараз мало хто допомагає… Та 14 вересня я хочу поїхати в Авдіївку і там хоча би дати концерт, підтримати дух бійців, які на передовій. Тому що у них зараз війна, а в нас своє, мирне життя».

 

Анастасія Логвиненко, волонтер:

«Величезне добре серце у моєї бабусі, яка мене виховувала. Навчала бути людяною і доброзичливою. Почалося моє добро з дитинства, коли я приносила додому безхатніх тварин, забирала навіть у хлопців ящірок, щоб ті не відривали їм хвости. Якось я відпочивала у дитячому таборі, де також були дітки з інтернату, переважно сироти. Мені було п›ятнадцять років. Досить неприємна була реакція інших дітей, які обходили стороною цих діток. Я тоді, побачивши все це зі сторони, почала приділяти їм увагу, дарувала свої речі, робила дівчаткам зачіски, ділилася купленими смаколиками. Там був один семирічний хлопчик Ігор. Кожен ранок, прокидаючись, я бачила його біля своєї палати. Він не відходив від мене ні на крок. Я тоді була впевнена, що приїхавши додому, ми візьмемо з бабусею над  ним опіку. Але в житті не так легко вирішуються такі питання. І так в мене залишилося від нього лише фото… Власне, дитячі спогади і спонукали мене, вже дорослу, допомагати. 

Моя волонтерська діяльність розпочалася в той момент, коли я була при надії, п’ять років тому. Тоді родичі передали мені багато речей на хлопчика, але в мене народилася донечка. Тож ці речі не знадобилися. Ми з чоловіком вирішили відати цей одяг до дитячого будинку. Паралельно виклала пост у соціальній мережі, що буду відвозити речі. Почала відгукуватися люди, було немало охочих допомогти. Тоді я подзвонила до дитячого будинку, дізналася про потреби на той час, створила групу у соціальних мережах. Зібравши допомогу — одяг, іграшки, купивши солодощі, ми поїхали відвідати малечу. З того моменту, як я зайшла до діточок у групу, побачила ті оченята, я зрозуміла, що маю і далі це робити. Я почала дізнаватися про дитячі будинки нашого міста «Мій дім», «Центр психологічної допомоги», «Центр реабілітації дітей» і так далі. Тримати зв›язок з директорами та вихователями, організовувати збори допомоги. І виявилося, що охочих допомагати багато, просто люди не знають про елементарні потреби. Згодом я дізналася і про «Центр матері та дитини», де проживають мами з дітками, які опинилися у складних життєвих обставинах. Також центр допомоги безхатченкам, які теж потребують елементарних речей. Про потреби нужденних я дізнаюся від керівників закладів. Якщо не  в змозі допомогти сама, кидаю клич у соціальні мережі. Теоретично всі дитячі будинки знаходяться на забезпечені держави, але враховуючи ситуацію в країні, зрозуміло, що їх мало фінансують. Не вистачає грошей на канцелярію, одяг, взуття, яке зараз дуже дороге. Коли бачиш вдячні та радісні очі тих, кому допоміг, це і є найціннішою оплатою, і приносить неймовірне задоволення. Потреба примножувати добро — це найкраща риса характеру. Безкорисливо, лише з надією, що справу, яку ти робиш, принесе людям щастя».

 

Вікторія Семененко