Кров не має нації: спогади про Національний фестиваль у Кропивницькому

Кров не має нації

           

Вистава «Нація» Івано–Франківського театру відкрила Національний фестиваль у Кропивницькому.

 

29 серпня у театрі імені Марка Кропивницького відбувся показ вистави Івано–Франківського театру «Нація». Нею розпочалася театральна програма Національного мистецького фестивалю «Кропивницький». В основу вистави покладено новели з одноіменної збірки української письменниці Марії Матіос.

Попри те, що «Нація» написана 25 років тому, порушені у ній проблеми лишаються актуальними донині. У центрі сюжету — Гуцульщина після Другої світової війни. Так склалося, що на східних та центральних теренах нашої країни тривалий час майже не знали, як живуть наші західні брати. А між іншим, репресії радянської влади щодо селян, масове виселення українців з їхніх осель та інші жахи нової влади для них були такими ж реаліями життя, як і для жителів інших областей. Після вистави режисера Ростислава Держипільського про ці події заговорили у різних містах України, а завдяки організаторам Національного фестивалю — нарешті і у Кропивницькому.

П’єса складається з трьох сюжетно завершених частин — за новелами «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене» та «Вставайте, мамко». Кожна з них — історія звичайних людей, яких настигла загребуща рука радянського терору. Ці епізоди охоплюють три повоєнні роки і розташовані за зворотньою хронологією: спершу історія 1949 року, потім — 1948 і 1947.

У першому епізоді глядач з перших хвилин переймається співчуттям до гуцулки Юр’яни, в якої забрали чоловіка через підозру у зв’язках із «лісовими братами» — бійцями УПА. Неоднозначні відчуття викликає образ Довгопола, який з приходом нової влади вимушений співпрацювати з нею. Але коли Юр’яна благає його повернути чоловіка додому, Довгопол обіцяє виконати її прохання — і таки виконує. І коли у Юр’яни «збігає» дитина, а Довгопола поранено і їм обом потрібна медична допомога, чомусь у свідомості стирається межа «свій — чужий», глядач усвідомлює: обидвоє — люди, в обох тече та сама кров. У цій сцені з уст фельдшерки лунає фраза, яка стає гаслом цілої вистави: «Кров не має нації». Справді: смерть урівнює всіх, незалежно від походження.

Після цієї емоційно напруженої історії на сцені з’являється подружня пара: до вояка УПА у криївку прийшла дружина при надії. Обоє виглядають щасливими від зустрічі, ніби загроза, що нависла над ними, на якусь хвилю зникла. Але то лише на мить: дівчина прийшла до коханого просити відпустити їй гріхи, як це роблять перед смертю: хто зна, що станеться завтра. Хлопець виконує її прохання, і обряд повторюється знову: вона прощає його. Обоє розуміють, що кожен день може стати останнім, але закоханим до останнього не хочеться думати про погане. Кульмінацією стає проща ненародженої дитини. Ось тоді подружжя по–справжньому усвідомлює: там, за межами криївки, справді триває війна. За незалежність від радянських загарбників, право жити щасливо і народжувати нове життя.

Третій епізод стає підсумком вистави: у центрі сюжету вже не одна людина, не двоє, а ціла родина. Абсурдність методів, до яких мусять вдаватися люди, аби не бути виселеними з власної хати, вражає. Коли сім’ю Шандрів попереджають про плани влади щодо їхнього виселення, Шандри приймають нелегке рішення: розіграти сцену смерті матері. І ось до хати заходять люди у формі і... чують плач і голосіння дітей: «Вставайте, мамко, на кого ж ви нас покинули...». План спрацьовує: родина лишається вдома. Але ж яка ціна цього порятунку. НКВС–івці йдуть геть, діти радісно вигукують: «Вставайте, мамко!» — а у відповідь мертва тиша. Малі до неї — а в матері вже й руки охололи...

На окрему увагу заслуговують позасюжетні елементи вистави. Для поєднання епізодів режисер вводить нового персонажа — літню жінку, яка спостерігає за ходом п’єси і час від часу звертається до уявної дочки, прохаючи її як слід себе поховати. Ці монологи не викликають забобонного страху, жінка просто і навіть з гумором розповідає, як ховали її односельців, що слід робити, щоб душа після смерті потрапила на небо.

Ці розповіді органічно вписуються у тематику вистави. Іншою «родзинкою» дійства є мовчазні вагітні ляльки–мотанки, які протягом вистави виступають символом перемоги життя над смертю.

Знімаючи одяг, ляльки виявляються персонажами п’єси, а коли закінчується їхній епізод, знову вдягають довгі сорочки, маски з традиційними вишитими хрестами на обличчі і застигають. Символічним є й образ труни, з якої у кінці вистави встає мати родини і, прив’язуючи її до стелі, перетворює труну на колиску. У цьому — головна ідея вистави: життя нації неперервне, навіть якщо знищать мільйони людей, вона відродиться у нових поколіннях.

Хоча смерть упевненим кроком міряє сцену протягом усього дійства, в цілому вистава життєствердна, на часі як ніколи. Адже якщо українську націю не стерли з лиця землі численні терори й знущання, то її не вб’є нічого. Тож шануймося, єднаймося і пам’ятаймо, що нація незнищенна, поки ми самі стоїмо на варті своєї Батьківщини.

 

Наталія Нічишина