Народний артист України з Кіровоградщини вражає своєю енергією і спрагою до життя

1 грудня виповнюється 91 рік видатному хореографу, керівнику Заслуженого ансамблю танцю «Ятрань», народному артисту України Анатолію Кривохижі. Митець у поважному віці демонструє здатність творити, вражаючи молодих колег своєю енергією і спрагою до життя. Нещодавно Анатолій Михайлович переніс складну операцію на коліні. Однак він не здається хворобам. Нещодавно майстер надіслав до редакції «Первой городской газеты» свої роздуми про творчість. Ми залюбки публікуємо їх і бажаємо шановному маестро многая і благая літа!

 До чергового ювілею далеко, але все, що хотів сказати, здається,  сказав, а написане надіюсь доповнити, якщо встигну. Перед моїм 90–річчям обласне телебачення готувало матеріал. Мене спитали, які я маю плани на майбутнє? Я відповів, що в такому віці плани не робляться, але після сьомої операції у Києві, будучи лежачим вже більше як півроку, відчув: з’явились  не тільки плани, але і бажання їх здійснити. Питання мого творчого довголіття пояснюється моїм життям. Після визнання у США мене намагались знищити дома, але з’являлись сили зберегти себе, і я знову берусь за роботу. Лежати і чекати смерті у мене не виходить, бо проживши життя в динамічному русі думок, я маю і відійти.  

Лев Толстой писав: «Людина, яка відчуває муки совісті, має жити з вірою і каяттям; ті, кого совість не турбує, продукують зло», тому критерієм в людських взаєминах має бути совість. Всі ми, йдучи в доросле життя, починали з помилок, але намагались компенсувати їх через осмислення, яке проходило в муках совісті. Особливо це відчувається з прожитими роками. Були випадки, коли на масових заходах я, як і багато інших, мусив говорити неправду, бо як кажуть, «про начальство, як про мертвих, треба говорити добре або промовчати». Про творчі питання не хотів би ранити душу, хтось колись сказав: «Якби молодість знала, якби старість могла». Це свята правда, яка стає очевидною, коли поправити вже немає ні сил, ні можливостей. Успіх можливий  лише за фанатичної любові до творчої роботи. Стан творчого піднесення приходить у певний час та за певних умов і не кожному. 

Я маю на увазі підтримку розумних, добрих людей, бо як кажуть, «Краще з розумним загубити, як з дурним знайти», в чому я не раз переконувався. Професійне визнання мистецьких досягнень можливе лише на світовому рівні. Для творчих колективів це рецензія з високою оцінкою на виступ в Нью–Йорку та розміщення її в газеті «Нью–Йорк таймс», як було у випадку з виступом ансамблю «Ятрань». Участь у фестивалях різного рівня — це початковий етап роботи з колективом.

 Зроблене великими митцями  з’явилось не  на пустому місці, бо все з чогось починається. Хтось у когось вчився, можливо, і на його помилках та на творчих  досягненнях не одного покоління. Досвід митця в прожитому вимірі переходить у якість його робіт. Ті, хто починав першими, відходять, ніби їх ніколи  не було, залишається завжди той, хто вийшов на визнаний кінцевий результат. 

На жаль, майже у кожного Моцарта був свій Сальєрі. Сьогодні у нас замість одного «Сальєрі» працюють цілі установи  керуючих не рівня Моцарта. Тут вже не до творчих шедеврів, бо люди від влади за рівнем посади завжди бачили себе попереду митця. 

Один з наших багатих кіровоградців, демонструючи зібрання придбаних картин, сказав мені: «Все, що ви бачите, це рівень ремесла, а мистецтво — це вміння вигідно все це перепродати». Можливо, він не знав, що мірою життя завжди вважали красу, а мистецтво — це засіб передачі її людям. Все, що зберігається в Луврі (Париж), в музеях Італії  та інших країнах, ніхто не збирається перепродувати, бо люди їдуть з усього світу, щоб доторкнутися до вічності, до безсмертя.     .                     

Все, що я встиг написати у статтях та книжках, — це намагання залишити те, з чого мали б почати ті, хто зможе продовжити мій перший український теоретичний доробок з питань композиції у мистецтві хореографії. Використавши все написане до мене та 70–річний досвід професійної роботи, я взяв на себе  відповідальність видати перші українські книжки з питань творчого процесу в роботі  балетмейстера. Не претендуючи  на винятковість у літературній досконалості, я керувався одним — в Україні не було  книжок, які б дали можливість викладачам курсу «Мистецтво балетмейстера» мати основу для викладання цього предмету. Я і сьогодні, контактуючи  з колегами, продовжую  доробляти ці видання. Мої знайомі пенсіонери радили мені піти разом відпочивати. На жаль, їх вже немає, відпочинок закінчився. Рух у діяннях, в думках і бажанні пізнати більше — це життя, а заради цього треба рухатися. Дасть Бог здоров’я, я ще готую відповідний матеріал для більш глибокого пізнання законів творення. В Україні має бути підручник «Мистецтво балетмейстера».    

 

Анатолій Кривохижа       

Фото: Украина Центр