Одне життя на фоні багатьох нещасть

 

            Початок двадцятого століття приніс із собою чимало трагічних подій в історії нашої країни. Багато нещасть потягло за собою розкуркулення — «урівнення» радянською владою соціального статусу громадян шляхом репресій «дрібної буржуазії». У 30–х роках гонінь зазнало чимало заможних українських селян, а часом під утиск потрапляли навіть за знайомство із так званими куркулями. Так сталося із уродженкою Рівного Надією Михайлівною Гайдиш, у дівоцтві Мариніч.

 

У 1939 році Надії Михайлівні виповнилося два роки. Родина  Маринічів жила у достатку: велике господарство, п’ять гектарів землі. Батьки працювали не покладаючи рук з ранку до пізнього вечора, мріючи про чудове майбутнє для Надійки та її старшого брата Петра. Але їхні мрії обірвалися в одну мить: бо влада дізналася, що глава сім’ї працює лісівником у панів.

 

— Якось узимку серед ночі за нами приїхали якісь люди і, нічого не пояснюючи, наказали збиратися, — розповідає Надія Михайлівна. — Мама була налякана і встигла лише якомога тепліше одягнути малих мене і брата. Хату підпалили, худобу забрали, а нас відвезли на залізничну станцію… Надворі було страшенно холодно, а коли ми, сидячи в сирому вагоні, намагалися зрозуміти, куди цей потяг прямує, у мами почались пологи. Вона була на останньому місяці вагітності. Новонароджений хлопчик помер від холоду, а мама майже не приходила до тями. Згодом підійшов якийсь чоловік, взяв тільце мого мертвого братика і викинув з вагона. Мама почала кричати, а він пригрозив: «Якщо будеш репетувати, і цих двох щенят викину».

 

Родину привезли у ліс та поселили у бараку. Мама пані Надії так і не одужала, за тиждень її не стало. Земля була такою мерзлою, що чоловiк не зміг викопати могилу, тому тіло дружини просто відніс до лісу. Де вона похована, невідомо до сьогодні. Лишившись із двома маленькими дітьми на руках, батько не знав, як жити далі: їжі посеред лісу годі було й шукати. Коли діти почали пухнути з голоду, до лісу вивезли трупи коней. Так родина пережила ту страшну зиму.

 

— Згодом тато пішов працювати на лісоповал. Наприкінці 1943 року в нас з’явилась мачуха Серафима Максимівна. Тато прожив із нею у громадянському шлюбі вісім місяців, коли приїхали військові і забрали його на фронт  як «великого злочинця», адже ми були репресовані. Досі не можу зрозуміти, за що… Добре пам’ятаю, як забирали тата, як він плакав, кричав, що ми пропадемо без нього. Один з військових сказав: «Не знаєш, що робити, — он річка, камінь на шию одному, другому — і в воду». Пригадую, тато впав на коліна перед своєю жінкою і просив її не кидати нас у цьому лісі, а хоча б до людей вивезти.  Повторював: «Я з того світу вернусь, жити тобі не дам, якщо ти їх напризволяще кинеш». Мабуть, відчував, що більше ми не побачимось, бо через місяць він загинув, — згадує Надія Гайдиш.

 

 

Серафимі Максимівні на ту пору було лише 18 років. Пам’ятаючи чоловікові настанови, вона вирішила відвезти його дітей у Вологодську область, до своєї сестри. Але жінка не прийняла малих, бо не мала й своїх чим годувати. Тоді Серафима везе Надійку та Петра в Україну, щоб віддати їх до притулку. У дорозі вони знайомляться із людьми, які прямують до Одеси. Вони переконують дітей з мачухою їхати з ними. Але поселити малих до притулку не вдається, і діти оселяються у напівзруйнованому будинку. 

 

— В Одесі нам доводилося просити милостиню, аби вижити. Братові, пам’ятаю, було дуже соромно, але я так прохала, так жалібно примовляла, що, бувало, знаходились добрі люди, які у тяжкі воєнні часи допомагали нам чим могли. До кінця війни ми із Серафимою Максимівною мусили перебувати в Одесі, де нас і знайшов вітчим покійної матері. 

У селі Хиночі Рівненської області мешкала наша бабуся по маминій лінії. Чоловік її помер, і вона вийшла заміж вдруге. Після  війни мамин вітчим звернувся до пошукових служб і знайшов нас, її дітей. З Одеси до Рівного добирались ми 13 днів. Скрізь розруха, голод, залізничні станції зруйновані. Серафима Максимівна пізніше розповідала, що хотіла, було, залишити нас на якомусь вокзалі, але згадувала батька, починала ридати і вирішувала їхати далі. Тож все–таки ми дісталися села, а мачуха повернулася до сестри. Добре ми жили із бабусею, та недовго. Приблизно за рік вона помирає, а дід одружується із іншою жінкою. Так ми знову почали жити у чужих людей. 

Спала я на скрині: фуфайка під головою, нею ж і вкривалася. До школи не пустили, тому що було багато роботи удома, тож брат і я працювали від світанку до ночі. Якби хто тільки міг уявити, як хотілося вчитись! Усі подруги на навчанні, а я або в полі, або корів пасу, а зимою льон пряду. Та як тільки випадала вільна хвилинка, бігла до подруги, і вона мені показувала, чому їх навчали. Це завдяки їй я вмію писати і читати. Жилося дуже тяжко, а поскаржитись було нікому. Так минуло моє дитинство, якщо можна це так назвати, — ділиться спогадами Надія Михайлівна.

 

 

Подорослішавши, пані Надія вийшла заміж та народила четверо дітей. Здавалося б, життя налагодилося, але на долю жінки випало ще одне випробування. Коли діти ще ходили до школи, через хворобу помер її чоловік. 

 

— У 35 років я залишилася вдовою, сама піднімала дітей на ноги, адже рідні ніякої не було, підтримки теж. Слава Богу, діти виросли хорошими людьми, шанують мене, кличуть до себе стару матір. Але куди ж я зі своєї хати, яку вдвох із чоловіком поставили…  А як тішиться моє серце, коли на свята всі діти із онуками  і правнуками з’їжджаються у хату, в якій народилися! Пригадуючи дитинство, втішаю себе: все в житті від Бога. Та чи від Бога була влада, через яку стільки невинних людей загинуло, скільки дітей осиротіло? — розмірковує Надія Михайлівна.

 

Такі наслідки мало господарювання радянської влади на наших землях. Не одну українську родину відірвала вона від дому, кинувши на поталу всім вітрам. Час поволі стирає імена, але розповіді пані Надії Гайдиш та людей, чиї долі скалічені репресіями, назавжди закарбують їх у пам’яті історії.

У статті використані фото з виставки «Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ–НКВД».

 

Наталя Нічишина