Потрібно терміново затримати
У вісімдесятих роках минулого століття в системі МВС діяли спецкомендатури, в яких відбували покарання умовно засуджені. Вони, як правило, вдень працювали на будівництві об’єктів народного господарства, а ввечері і в ніч залишались у приміщенні цього закладу. Радянській владі була потрібна організована дешева робоча сила, і вона ії отримувала, залучавши до рробіт засуджених.
Нагадаю читачу, що Біломор–канал та інші велетенські господарчі об’екти в СРСР побудували саме зеки.
Влаштовувало це і засуджених. Навідміну від меню з тюремною баландою та вкрай незручних умов відбування покарання в колоніях, вони почували себе в цих закладах більш–менш комфортно…
Після закінчення у 1984 році Київської вищої школи МВС СРСР старший лейтенант міліції Сергій Колесник був призначений старшим оперуповноваженим карного розшуку згаданого закладу в місті Кіровограді. В той час там відбували покарання три чоловічих загони по сто засуджених та один жіночий. В розшуку знаходилось аж 15 осіб. Серед них більше півроку уникав покарання «домушник» Нікіфоров з міста Одеси. Информаціі, де міг перебувати засуджений, було обмаль. Відомо було, що кримінальні зв’язки залишилися в Одесі та Дніпропетровську. Начальник спецкомендатури на той час майор внутрішньоі служби Олександр Путря проінструктував молодого опера по цій справі.
— Це буде твоє перше бойове хрещення. Потрібно його терміново затримати.
Вояж до Південної Пальміри нічого позитивного не дав. Хоча Колесник працював більш ніж сумлінно: від ранньої до пізньої зірки. Слід зауважити, що ця справа доручалася раніше кільком співробітникам карного розшуку. Але вони абияк віднеслись до неі. Розшукові заходи проводились через тин колоду. Сергій Васильович в Дніпропетровську затримався більше часу, ніж запланував. Як в таких випадках заведено, перевірив рідних аж до сьомого коліна, однак нічого втішного не дізнався. Проте у сусідів довідався, що у Нікіфорова є коханка Марина і проживає вона поруч. У вказаній квартирі Марина не з’являлася більше року. На питання, куди вона зникла, сусіди відповіли:
— А біс іі знає. Шукає кращої долі.
Молодий опер здаватися і не думав, почав прискіпливо опитувати інших сусідів і таки дізнався, що, швидше за все, вона може знаходитись у свого діда, а дід проживає в області.
— А як прізвище того діда і адреса його мешкання? — запитав сищик, але не отримав відповіді. Проте офіцер не заспокоївся і розширив коло опитуваних, і тут йому повезло. Одна особа сказала, що той дід буцімто проживае в Амур—Нижнедніпровському районі Дніпропетровщини. У паспортному столі йому підняли форму №1. Як відомо, там вказуються батьки особи, на яку завели цей документ, та видали відомості про батьків. А потім по ланцюжку знайшлися і батьки батьків. Так ось у формі 1 сищик дізнався про діда по матері, який залишився в живих. Саме він мешкав в Амур—Нижнедніпровському районі.
Через кілька годин старший лейтенант Сергій Колесник вже був у місцевому райвідділі міліціі. Тут йому усміхнулася вдача. Заступник начальника РВВС був земляк — Цима, який віднісся до колеги з увагою. Терміново виділив автомобіль з водієм. І ось авто мчить за вказаною адресою. Сусіди охоче розповіли про розшукуваних.
— Так, тут живе онучка з кавалером. Цілими днями взявшись за ручки ходять, як голубки. Ось і зараз кудись почимчикували.
Разом з міліціонером–водієм підготувались до зустрічі. Недовго довелось чекати. Приблизно через годину «голубки» з’явилися. Застосувавши фізичну силу та кайданки, Нікіфорова затримали. За період находження в розшуку, а він знаходився у ньому півроку, злодюга скоів ряд квартирних крадіжок в Одесі та Дніпропетровську. За скоєні злочини він отримав покарання тепер уже в колонії суворого режиму. 
В цей час у Всесоюзному розшуку перебував більше п’яти років умовно засуджений кримчанин Панюта. Його розшукова справа домокловим мечем висіла над співробітниками міліціі. Іх чихвостили, як кажуть в народі, і в хвіст і в гриву на кожній нараді. Особливо отримував на горіхи заступник начальника спецкомендатури Сергій Кріпак, який відповідав за оперативно–розшукову роботу. Панюта, уродженець и мешканець Керчі, навіть снився йому у нічних кошмарах. Це діло доручили Сергію Колеснику, який з властивою йому ретельністю розпочав розшук зниклого. Відразу вирішив поїхати до Керчі. Там зайшов в місцевий райвідділ, але чомусь розшукова справа там не знайшлася. На таке нехлюйство Сергій Васильович лише потиснув плечима. В голові склав план дій. В першу чергу зустрівся з братом розшукуваного, і той розповів, як на його очах він потонув в Керченській протоці.
— Чи знайшли Ви потопельника? — запитав офіцер.
— Ні, довго шукали. Навіть показували деяких невпізнаних, але в жодному брата я не впізнав. Десь через місяць тіло утопленика було знайдено, заведена справа, в якій були зазначені детальні прикмети. Але впізнання брата чомусь не провели. Лише через 5 років завдяки Колеснику брата ознайомили зі справою та по деяким особовим прикметам він впізнав родича. Через усі бюрократичні перепони брату надали свідоцтво про смерть рідного брата, копію якого С.Колесник привіз у Кіровоград і, нарешті, справу втікача закрили. І про такі вдалі дії нашого персонажа можна розповідати багато.
Якось до старшого опера Колесника звернувся засуджений Кирилюк із заявою про те, що у нього пропав дорогий на той час фотоапарат «ЗЕНІТ». Підозрюваних у крадіжках він не називав. Потрібно було вивчити осіб, які так чи інакше могли поцупити у свого згадану річ. Зауважу, що через чергову частину зверталися рідні, друзі та знайомі засуджених для побачень. Для себе сищик визначив коло підозрюваних і розпочав їх відпрацьовувати. Через деякий час до одного із них приїхала його коханка. Сищик в короткій розмові з нею, як кажуть, в лоб запитав:
— А де знаходиться фотоапарат, який тобі передав на збереження твій друг?
І, не розуміючи підступу, подруга щиросердечно відповіла:
— А у мене у селі Протопопівка він лежить. Я його бережу.
Через кілька хвилин опергрупа виїхала на місце мешкання подруги, де і вилучили крадений фотоапарат, а увечері потерпілий вже опізнав свою річ.
В гуртожитку спецкомендатури, де проживали засуджені, відбувались не тільки крадіжки, а й більш тяжкі злочини. Якось під час чергування майора міліціі Володимира Шепеля на третьому поверсі між засудженими відбулася бійка, в результаті чого, коли він піднявся на поверх, побачив на підлозі засудженого Лісного без свідомості. Майор не розгубився. Він викликав «швидку допомогу», потім затримав учасників бійки і розсадив їх по різних кімнатах. Водночас визвали оперативну групу із Кіровського РВВС, якому підпорядковувалась спецкомендатура. По гарячих слідах разом з працівниками міліції спецкомендатури викрили вбивцю, а також інших причетних до цього тяжкого злочину. Суд засудив злочинців на тривалі терміни позбавлення волі 12, 10, 8, років.
Останнім часом Сергій Васильович Колесник працював у Кіровоградському Юридичному Інституті ХНУВС на посаді старшого інспектора зв’язків з громадськістю. Саме тут проявив себе офіцер не тільки як винахідливий сищик, а і як патріот міліцейської справи. Підполковник міліції у відставці Сергій Колесник — фундатор музею історіі міліціі Кіровоградщини в цьому закладі. Зумів придбати цінні експонати, які розкривають славний шлях земляків правоохоронців. Музей служить патріотичному вихованню не тільки міліцейської молоді, а і учнів місцевих шкіл, училищ, коледжів. Він же і екскурсовод, цікаво розповідає про кожну реліквію, придбану особисто ним.
По батьковому шляху пішов син Сергія Колесника Сергій Сергійович, який працював у штабі УМВС. 23 лютого 2008 року він разом з колегою по роботі патрулювали по вулиці Шевченка, аж раптом почули крик про допомогу. Коли вони підбігли до магазину, то побачили, як чоловік худорлявої статури затягує жінку до салону легковика. Остання, як могла, пручалася. Обидва правоохоронці настигли злочинців, а їх було троє, за допомогою спецзасобів та фізичної сили скрутили та доставили затриманих до РВВС. Пізніше з’ясувалось, що один злочинець скоїв грабіж в магазині — вкрав гроші з каси та тікав до машини, де на нього чекали зловмисники. Продавець магазину була не з боязливих. Хотіла затримати злочинця, та, коли побігла за ним, нападник та його посібники хотіли затягнути іі до автомобіля, щоб сховати сліди злочину. За рішучі діі по затриманню грабіжників підполковник С. І. Куба та капітан С.С. Колесник отримали заслужені нагороди від керівництва УМВС в області.
На цьому хотів би поставити крапку, але від Сергія Васильовича дізнався, що він неодноразово брав неповнолітнього сина з собою на патрулювання за рахунок особистого часу.
Він пригадав, як у 1997 році влітку по вулиці Преображенській м. Кіровограда він у формі разом з тринадцятирічним сином Сергійком йшов біля Центрального ринку, і як до них підбіг незнайомець і повідомив:
— Щойно до мене звернувся підозрілий громадянин, який продає малогабаритний телевізор.
Не гаючи часу, офіцер разом з сином затримали невідомого та доставили до райвідділу міліціі. Завдяки цьому розшуковці викрили п’ять квартирних крадіжок в обласному центрі, які скоїв затриманий. В суді С. Колесник свідчив, як і з ким затримав злочинця.
— А не пам’ятаєте, коли і за що Ви отримали першу нагороду? — запитав я у Колесника.
— Звичайно, коли навчався в Новосибірській спеціальній школі міліції, нас, курсантів, часто задіяли в розкритті злочинів, для чого направляли до райвідділів. Так ось в 1978 році була згвалтована та вбита 17 річна дівчина. Під час опитування мешканців будинку по розкриттю тяжкого злочину до нас з напарником звернулась жіночка і повідомила, що громадянин, який за 50 метрів знаходився від нас, пограбував ії та забрав гроші з гаманцем.
Разом із напарником С. Колесник затримав невідомого, у якого за плечима був армійський рюкзак. Вже в райвідділі там знайшли викрадені золоті вироби, які він разом зі своєю співмешканкою поцупив із квартир громадян. Через деякий час до школи міліції завітав начальник УМВС міста Новосибірська генерал Слонецький та нагородив мене і Ю.Умерова радіоприймачами «Вега–101» за розкриття злочинів по гарячих слідах. Ця нагорода зафіксована в особистій справі.
Веніамін Янішевський.
