Мільйони українців постраждали від російської навали. Люди змушені були покидати рідні оселі і їхати світ за очі, навіть не розуміючи, де опиняться завтра. Своїми перипетіями поділилася біженка Ярослава, яка збиралася виїхати зі столиці до батьків на Черкащину, але опинилася аж у Польщі.

Здавалося, що зараз накриє вулканом

Ярослава давно мешкає в столиці. Сумнозвісного 24 лютого вона, як зазвичай, прийшла на роботу. Дівчина працює бухгалтером, тому слід було відправити деякі термінові платіжки. Їхня фірма з початком активної фази війни перестала працювати. Оскільки офіс розміщувався в напівпідвальному приміщенні, там було зручно переховуватися під час бомбардувань. Траплялося таке, що наша героїня ночувала на офісних стільцях.

З кожним днем ставало все гірше. Тож стало зрозуміло – треба виїжджати з Києва. Але як? Ярослава шукала шляхи до Звенигородського району Черкащини, де мешкали батьки, але дістатися туди не було жодної можливості. Ані рейсові автобуси, ані «Бла-бла-кар» у той бік не їздили. Зверталася до волонтерів, але й ті не змогли нічим зарадити.

Будинок Ярослави розташований неподалік телевежі. 1-го березня близько 17-ї години дівчина бачила на власні очі, як туди поцілила ракета.

– Все довкола розривалося. Здавалося, що ще мить, і нас накриє, немов вулканом. Було дуже лячно, адже башта могла впасти на будинок. Спочатку ракета поцілила у Бабин Яр, друга – в будинок поблизу телевежі. Я подумала, що це вже все на сьогодні, і підійшла до вікна. Хотіла зателефонувати знайомій, яка мешкала в будинку, де було влучання. Тут і побачила смертоносну силу у «всій красі». Летіло щось дуже величезне, схоже на підводний човен і з сопла виривалися язики вогню.

Іншого виходу не було. 8 березня дівчина зібрала речі, прихопила з собою кота Люсика і подалася на залізничний вокзал. Найближча станція метро в Дорогожичах не працювала, тож здолала пішки шлях до Шулявки, а вже там сіла на потяг і дісталася вокзалу.

Довкола панував справжній безлад. Найбільше вікон повибивало в хрущовках з дерев’яними рамами. Скло валялося повсюди. Його було нікому прибрати. Всі магазини закриті, багато з них зруйновані.

З великими труднощами втиснулася в евакуаційний потяг, що привіз біженців до Львова. Але там не змогла собі підібрати помешкання, щоб можна було поселитися разом із Люсиком. Тому сіла на інший потяг для біженців, що їхав до Польщі. Він був схожий на «Інтерсіті», тільки рівень комфорту трішки нижчий. Охочих їхати було набагато більше, аніж крісел у вагоні. То багато кому довелося стояти в проході.

На під’їзді до кордону, десь у Волинській області, потяг із біженцями застряг майже на цілу добу. Стояли посеред поля в очікуванні, коли їм дозволять їхати. Небайдужі мешканці з найближчих сіл тут же знесли наїдки, воду, чай. Не залишили бідолах напризволяще.

– Приносили вареники й інші харчі. Навіть Люсику налили молочка в кришечку.

Врешті наступного ранку потяг рушив. Увечері дісталися Ковеля, де їм дали попоїсти. А вранці вже були в польському місті Хелм. Всім, хто заїхав до Польщі після 24 лютого, видавали песель – щось на кшталт нашого податкового коду. А ще дали по 300 злотих. Кота Ярослави чіпували й видали паспорт. Інша жінка везла відразу трьох собак, то і її тварини пройшли всі необхідні процедури.

Нове місце – нові проблеми

Після проходження паспортного контролю українців всадовили на потяг до Варшави. Кондуктор обходив вагони і цікавився, кому куди треба. Подруга Ярослави мешкає в Щецині, це на кордоні Польщі з Німеччиною, то вона вирішила їхати туди. Кондуктор видав їй квиток. У Варшаві українка трішки зачекала й пересіла на інший потяг. Пізно ввечері врешті була на місці, провівши 3 доби у дорозі.

– Бідний Люсик теж настраждався. Він усі ці три дні не ходив у туалет. Коли ж я його випустила з переноски, підняв справжній ґвалт, адже житло було йому незнайоме. Кіт думав, що ми їдемо в село до моїх батьків, а опинився в зовсім іншому місці. Та згодом якось призвичаївся.

Квартирка, яку знімає подруга, дуже маленька. Там було лише одне вузьке ліжко. Тож Ярославі довелося спати на підлозі на матраці. Березневі ночі доволі прохолодні, тож дуже мерзла. Добре, хоч у Червоному хресті згодом попросила ковдру. Так вони ще й спальником наділили.

– До кінця місяця перебувала тут, а потім один поляк запропонував доглядати його літню маму. В жінки була 2-кімнатна квартира, то я врешті хоч нормально виспалася на дивані.

Українцям на вокзалі видавали гуманітарну допомогу. Не лише продукти тривалого зберігання, але й мийні засоби. Картка «Приватбанку» спрацьовувала в «Ашані», то дещо Ярослава купувала там. Особливо їй сподобалася на смак молочна продукція.

Перебуваючи в Києві, вона вистояла довгу кількагодинну чергу до банкомата, щоб зняти готівку. Але вона їй у дорозі не згодилася. Натомість карткою можна було розплачуватися.

Батюшка місцевої церкви роздавав українцям раз на тиждень розфасовані продукти – супові набори. Вони дещо відрізнялися від того, з чого ми звикли готувати. Так, Ярослава вперше нагодувала свою підопічну бабусю картопляним пюре, яке поляки чомусь не їдять. Їй сподобалося. Омлет літня жінка теж продегустувала з задоволенням.

Вдома все одно краще

Інша подруга Ярослави поїхала з двома дітьми до Німеччини. Там їй надали житло як мамі-одиначці. Вона запросила до себе в гості. Щоправда, коли киянка дісталася Берліна, її подруга вже переїхала до Маґдебурґа, то вони так і не змогли зустрітися.

Від Щецина до Берліна треба їхати 2 години. Ярослава пройшлася містом, відвідала всі видатні місця – Бундестаг, Бранденбурзькі ворота, зайшла в костьол. Відвідувачі платять по 12 євро за вхід, але для українки зробили виключення і пропустили безплатно.

– Німеччина чомусь не припала до душі. Все дуже велике, масштабне. Щецин кращий тим, що невеликий і повсюди пам’ятки старовини.

3-го травня Ярославі зателефонували з роботи. Сказали, що фірма буде працювати й запросили повертатися. То вона зібрала речі, Люсика і вирушила назад. До Пшемишля дісталася безплатно. А далі довелося придбати квиток за 170 злотих. Вони з Люсиком раділи, що врешті повертаються в Київ.

– Кіт рознервувався і головою вибив кришечку з переноски. Я злякалася, що Люсик втече і швидко перетягнула отвір простирадлом. То волонтери видали мені нову переноску ще й кормом у дорогу наділили. Так із нею й повернулися до Києва.

Найближчими вихідними Ярослава відвідала батьків, які мешкають у шевченківському краї. У березні цього не змогла зробити, то хоч тепер зустрілися. Радісний Люсик теж залюбки гасав сільськими просторами.

Отака вимушена затяжна подорож вийшла в нашої героїні. Ярослава сказала наостанку, що в Європі дуже добре, але краще туди навідуватися з екскурсіями, а жити все ж в Україні.

Анета Цегельник

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа».

Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.