Історія кіровоградця, який полонив німецького фельдмаршала Паулюса

Наш земляк, який полонив фельдмаршала Паулюса

              

Мені розповіли історію одного дуже скромного, але, як виявилось, знаменитого нашого земляка з Кіровоградщини. Його доля, життєвий шлях схожі з долями мільйонів хлопців і дівчат, які вийшли з робітничих і селянських сімей і росли після жовтневої революції 1917 року. 

 

Про Миколу Єфремовича Рибака мені розповів його син Аркадій Миколайович, який мешкає в обласному центрі. Показав особистий архів батька, газетні публікації, фотографії, переписку з друзями, ветеранськими спілками Союзу, України і книгу бойового побратима, полковника у відставці Леоніда Абрамовича Винокура, колишнього заступника командира з політичної частини 30–ї окремої мотострілецької бригади – «Седьмая гвардейская». 

Микола Рибак народився в бідній селянській сім’ї в 1908 році недалеко від Новоукраїнки. Ще юнаком звернув на себе увагу трудолюбством, тягою до знань, організаторськими здібностями. Тому невипадково в кінці 30–х років ХХ сторіччя йому доручили очолити районну раду «ОСОАВИАХИМа» (спілка сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву), з 1951 року – ДТСААФ (Добровільна спілка сприяння армії, авіації та флоту). В Новоукраїнці й застала його війна 1941 року. 

Довелося разом з родиною евакуюватися за Волгу. В березні 1942 року міськвійськкомат направив Миколу Єфремовича до вищого військово–політичного училища. 

Зрозуміло, війна, скорочені строки навчання, держекзамен, звання офіцера, призначення на посаду комісара 3–го мотострілецького батальйону. Перший бій біля станції Етінгута.  

Про бойовий шлях Миколи Рибака можна розповідати багато. Та з безлічі бойових епізодів я образв саме сталінградський період. Як було сказано вище, для цієї публікації я використав матеріали особистого архіву Н.Є.Рибака, книги Л.А.Винокура, газетні публікації різних років та розповіді сина.

31 січня 1943 року командуванням Радянської армії була прийнята капітуляції оточених під Сталінградом 330–тисячних гітлерівських військ, полонення командуючого 6–ї німецької армії генерал–фельдмаршала фон Паулюса. 2 лютого 1943 року в Сталінграді прозвучав останній постріл. Загальна кількість полонених, взятих військами Донського фронту, перевищила 90 тисяч німецьких солдатів та офіцерів, у тому числі 24 генерала та один фельдмаршал. З цього дня історія Великої Вітчизняної війни та Другої світової отримала нову точку відліку. 

Радянські війська прогнали зі своєї землі гітлерівських окупантів, звільнили від фашистів Західну Європу. 8 травня 1945 року в передмісті Берліна Карлхсхорсті було підписано акт про безумовну капітуляцію фашистської Німеччини. 9 травня оголошено Днем Перемоги СССР у Великій Вітчизняній війні.

А поки що закінчилася Сталінградська битва. Попереду було ще майже два з половиною роки жорстоких кривавих боїв, в яких брав участь і наш земляк з Новоукраїнки Микола Єфремович Рибак. 

24 січня 1943 року Паулюс відправив у гітлерівську ставку радіограму: «Катастрофа неминуча. Для спасіння тих, що залишилися живими, прошу терміново дати дозвіл на капітуляцію». Гітлер відповів: «Забороняю капітуляцію. 6–та армія повинна утримувати свої позиції до останньої людини і до останнього патрона». За добу до полону Паулюса Гітлер надав йому звання фельдмаршала. Проте це не допомогло.

У неділю, 31 січня, командарм А.Шумілов отримав повідомлення від 38–ї мотострілецької бригади, що Паулюс зі своїм штабом перебуває в підвалі розбитого універмагу на площі «Павших борцов».

Із підвалу вийшов німецький офіцер з білим прапором і повідомив, що вони згодні на капітуляцію, проте переговори будуть вести тільки з представником командуючого Донським фронтом К. Рокосовського в чині генерала. Шумілов, при погодженні з командуючим фронтом, для ведення перемовин призначив генерал–майора І.А.Ласкіна. Група офіцерів у супроводі кількох автоматників увійшла в підвал універмагу. Разом з Ласкіним були лейтенант А.І. Межирко, капітани М.Ф.Гриценко, Л.П. Морозов, наш земляк М.Є. Рибак, заступник командира 38–ї бригади Л.А. Винокур. 

У своїй книзі «Седьмая гвардейская» Винокур детально розповів про жорстокі бої сталінградської епопеї, капітуляції 6–ї німецької армії та полонення Паулюса. В багатьох епізодах ви зустрінете прізвище Миколи Рибака. 

Ось у мене в руках ця книга, видана у 1962 році волгоградським видавництвом. На титульній сторінці дарчий напис: «Боевому другу Миколаю Ефремовичу Рыбаку, с любовью от автора Л. Винокура. 2 февраля 1963 года». 

Після  Сталінградської битви Микола Єфремович у складі 38–ї окремої мотострілецької бригади брав участь в боях Курсько–Орловської, Корсунь–Шевченківської, Ясо–Кишинівської операцій, разом з радянськими військами звільняє від фашистів Європу. За високу мужність М.Є. Рибак був нагороджений двома орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни, багатьма медалями.

У квітні 1945 року Миколі Єфремовичу було присвоєно звання майора та призначено заступником коменданта другого району звільненої від гітлерівців столиці Австрії Відня. 

У 1946 році, згадує син М.Є. Рибака Аркадій Миколайович, батько забрав маму, його і молодшого брата до Відня, там він ходив до гарнізонного школи. 

У 1948 році М.Є. Рибаку було присвоєно чергове військове звання підполковника. Він повертається до Кіровограда й приступає до роботи у цивільних справах. 

Був начальником відділу кадрів обласного управління трудових резервів, директором Олександрійської гірничопромислової школи, начальником цеху та секретарем партійної організації Кіровоградської меблевої фабрики, очолював ЖЕК №2. Микола Єфремович був депутатом Кіровоградського міськвиконкому. 

Після розпаду СРСР «зацікавлені кола» стали знищувати все, що нагадувало про «країну трудового народу». Зникли меморіальні дошки, музеї, пам’ятники і т.д.

До речі, в єдиному обласному центрі України – тоді ще Кіровограді ліквідовано всі клубні заклади, в т.ч. й Будинок офіцерів. Разом з ним зник і музей бойової слави. Один із його розділів був присвячений і нашому відомому земляку М.Є. Рибаку. Там були представлені разом з багатьма документами ордени й медалі Миколи Єфремовича. Його син, Аркадій Миколайович, розповів, що все невідомо куди зникло. А на базарах розпродують нашу історію разом з орденами й медалями тих, хто своєю кров’ю завоював мир. Дуже влучно пише в одному зі своїх творів український поет Борис Олійник: «І здорово ж розпродують лукаві минувшину святу…»

– На щастя, – казав Аркадій Миколайович, – вдома лишилися посвідчення орденів і медалей батька.

Всього півроку не дожив Аркадій Миколайович до своїх 60 років. Він пішов із життя взимку 1968 року. Проте пам’ять про нього житиме в друзях, дітях, онуках, як і пам’ять про Велику Вітчизняну війну, про Сталінградську битву, про Велику Перемогу.

І нікому це не витравити з пам’яті народу.

 

Гарій Войченко