Володимир Яремчук: Перша прозова книга поета
Володимир Петрович Яремчук, 1947 року народження, пенсіонер, самодіяльний поет і фольклорист–етноґраф.
Впродовж усього життя брав участь у народних календарних і родинних обрядах, виростаючи на крайній вулиці крайнього в Кіровоградській області села Ґардова, що є північною частиною села Вільхового, а далі й самостійно організовуючи фольклорні колективи як дітей, так і дорослих, втілюючи ці обряди і на сцені, і в побуті, і на масових святах, які проводив і на Кіровоградщині, і в Житомирській, Львівській, Київській, Полтавській, Черкаській областях України і в місті Києві.
За фахом — учитель біології та хімії, однак завжди мав тягу до слова. Він читав і українознавство. Видав ліричну збірку віршів «На вишневім березі», поему календарно–обрядового характеру «Коло дію» та книгу прикладного етнографічно–філософського змісту «Календарна обрядовість українців». Має ще в доробку гостросюжетну патріотичну поему «Розбрат–крук», повість у віршах «Мелодія останніх сподіванок» краєзнавчого характеру, чимало віршів та пісень для нових збірок, які чекають видання.
Мелодії до пісень на його вірші писали і професійні, і самодіяльні композитори: Анатолій Пашкевич, Микола Збарацький, Петро Лойтра, Іван Тетева, Микола Садовий, Євгенія Шутко, Марина Бєлова, Яків Ковтун і він сам. Найбільше мелодій ним створено до обрядових пісень на власні вірші, оскільки він займається і реанімацією втрачених календарних обрядів.
Більшу частину життя працював на різних посадах в державних органах влади як чиновник, тому про видавництво власних творів раніше не думав і займався творчістю як хобі.
Книга «Бистрина» є першою пробою автора в прозі. Пропонуємо читачам декілька оповідань з неї. Пан Володимир каже, що деякі з описаних у ній персонажів живуть і досі. Читайте, впізнавайте.
Бистрина
Така бистрина! Така стрімка течія! І я на ній — у благенькому й хисткому човнику.
Обсипаються білими пелюстками весни…
Опадають червонобокими яблуками літа…
Палають багрянцями осінні листопади…
І білим саваном усе вкривають зими.
І «нема тому почину»…
А бистрина мчить!
Вдивляємося молодими очима в далечінь, пропікаємо товщу часу, а там — такі рожеві кольори, такі сині вітри! Плекаємо мрії, плекаємо дітей, плекаємо долю. Біжимо. Плануємо. Боремось. Плекаємо жито. Плекаємо плани.
О! А це що? Сива ниточка… Ет! Дарма! Не зупинятись! Тільки вперед! І погляд — лиш туди! Та й знову в роботу. Та й знову в клопоти.
А бистрина не спиняється. І так стрімко обабіч летять береги… А на них, чомусь, меншає і меншає знайомих. Та й рідних.
Ось уже й постать батька ледь бовваніє, і материн погляд відстає та й відстає… Уже так далеко їх могили.
А кольори тьмяніють. А вітри сірішають.
Що це? Перша сивинка у дочки? Невже? Звідки?
Як це — руїни рідної хати?
Як це — колюче терня по дитячих слідах?
Звідки це — остання путь друга?
Бистрина…
…Так мало знайомих на берегах! Так багато на них невідомого! Якийсь чужий світ…
І тільки онучата знову ведуть тебе по шкільних і нешкільних коридорах, по вокзалах, по розлуках і зустрічах. Тільки ж так швидко ростуть. І даленіють. А ми — все молоді. А ми не спиняємо гарячого бігу.
Гарячого? Гадаємо, що так…
І вже на береги й очей не зводимо. Бистрина? То й що? Не я перший, не я останній.
Але хто це там агукає? Правнучатко…
Та це ж — я! І — прадід.
А й не я. І, тим більше, — не прадід. Це хтось зовсім–зовсім інший. От тільки світ знову оманливо порожевішав. І вітри несподівано засиніли.
Ілюзія? Реальність?
А бистрина — поміж рифів. Невпинна бистрина. Мчу в завтра. Дивлюсь у вчора.
Бистрина! Бистрина!
Ні весла! Ні стерна!
Проминаю. Лечу!
І куди ж це я мчу?
Березень, 2016
З базару
Неділя! Сонце сяє, аж регоче! Зелень довкіл росте, аж кричить! Груша–дичка на узліссі вкрилась таким біло–пінно–сметанним цвітом, що його аж лизнути хочеться. Легесенький вітерець бешкетливо війне попід віттям дички, струсить на мене хмарку пелюсток — і знов сховається в пшеницю, що через дорогу від мене і праворуч аж ген, вздовж лісу, уже в колоски скоро піде. Та я на нього й не зважаю. Я сам такий хлопчак, що на бешкети вдався. Але нині мені не до того…
Така блаженна недільна пора, такий умитий усміхнений світ — навіть корова, що оце її й мушу пасти, здається сумирно–лагідною і, либонь, чи й не усміхненою… Вона пасеться метрів за десять, я сиджу, опершись спиною об стовбур, під грушею. В душі рай і благодать.
Позаду мене — ліс, попереду, за кущами глоду, через дорогу, як уже казав, — пшеничне поле. Ліворуч, недалечко, дорога пірнає між першими хатами села, а справа, час від часу, хтось повертається з недільного базару, з Колодистого. Так називається сусіднє село, що знаходиться вже в іншій області. Базарові повертаються, та мене за кущами глоду з дороги не бачать, бо дорога йде трохи вище від мене, сидячого. А я і бачу, і чую. Сиджу і прикидаю: хто оце зараз іде по нашій, а хто — по сусідній області.
В інші дні то й сам, бувало, гайну, широко розставляючи ноги, щоб ото одна нога — дома, а друга — в іншій області. Аякже! Спробуй день висидіти коло худоби! Бо не кожного дня випадає пасти з компанією в череді. А одному — ой, непросто! Та зараз, коли люди посунули з базару, вирішив я посидіти нишком. Бо ж, уже казав, і бачу все, і чую немало.
Он показалися двоє… Хто–хто? Точно! Іван Наталчин і Валя. Йдуть. Тримаються за руки. Іван дивиться на Валю. А Валя тривожно дивиться довкола: ану ж чиїсь чіпкі очиська побачать, як вони ото за ручки ведуться! (Та й не туди, що очиська уже й пильнують)!
— Ва–аль!..
— Пусти!..
— Та чого ти?..
— Еге! Очі кругом є!
— Та й нехай!
Притягує дівчину до себе й цілує.
— І її, і, певно, його, а з ними обома — і мене заливає гаряча хвиля…
— Як це — нехай?! — виривається дівчина. — А люди що скажуть?
— А–а! Вони все одно скажуть, що б не робили…
Минули мене. Я ще довго дивлюся вслід цій парі, і недільний травневий день стає ще радіснішим. А фата на груші аж тремтить від весільних мелодій птаства.
Цю дичку, під якою я сиджу, ми прозвали Олитиною. Колись в якійсь суперечці одна з пастушок в запалі заявила, що цю грушу посадила її бабуся Олита. Отак і стала груша Олитиною.
Скоро мій розліричено–мрійний настрій, навіяний закоханою парою, перервався якимсь гомоном… Я відвів очі від пари і повернув голову праворуч, на той гомін.
З базару йшов дід Яків зі своєю бабою Фрасиною. Дід бурчав. Баба докоряла. Десь дід чи проторгувався, чи не виторгував, тож баба доповідала дідові, як рапортувала, все, що про нього думає. Дід тільки кректав.
— Ага, мели, мели…
А баба не вмовкала!
— Я ж і кажу: мели…
А бабине красномовство чим далі все наростало. Тільки дід, видно, був загартований. Він блаженно роздивлявся пшеницю, піднімав лице до жайворонка, що не вмовкав десь у безмірі неба, і тільки час від часу вставляв:
— Мели, мели… Мели до пуда. Коло Олитиної груші зважимо…
Я аж приснув, уявивши, як то дід буде важити «намелене» бабою. Добре, що в суперечці обоє не почули мого сміху, тож пройшли мимо. Видно по всьому, баба ще пуд не намолола, бо важити не спинились…
І тут, через кілька хвилин, дуже доречно, на дорозі з’явився… наш сільський мельник Микита. Чи, бува, не домолоти йшов?
Ішов, як котився: опецькуватий, кругленький. І без того не тонкі і не довгі його ноги ще більше розширювалися і вкорочувалися модним галіфе (у нас про них казали іронічно–захоплено: «Фе! Галіфе!») Кругловиде розрум’янене лице лисніло після чогось «із градусом»…
Іде і якось підозріло–хуліганисто наспівує: «Ой ти лиска–чорнобурка! Лишилася тільки шкурка!».. І слова так виспівує, що у нього виходить: «ої ти лисика, чоринибурика, лишилася тіліки шкурика».
На «ої ти лисика» — обидві коротенькі товсті ручки праворуч, на «чоринибурика» — ліворуч, на «лишилася» — руки в сторони, на «тіліки шкурика» — досадливий мах рукою.
(Це тепер, на схилі літ, я добре розумію тодішню його нахабно–езопівську мову. А тоді, хлопчаком, я лише по його масному вигляду вловлював: ой, щось не те, ой, щось не про те виспівує дядько Микита)…
Тим часом п’яненький Микита, точно знаючи, що він тут — один, в такт своєму «ум–па, ум–па, ум–па–па» почав кумедно пританцьовувати, підстрибуючи вперед і поляпуючи себе по кругленькому заду: «стриб–ляп, стриб–ляп, стриб–ляп–ляп». Нарешті вирішив зробити якийсь особливий пірует, крутонувся… — і полетів навзнак у пшеницю!
Крекчучи, виліз із пшениці, згадав якусь маму і не тільки її, і заявив: «І чого це я в млині, як мені до олійні треба?.. Олії трохи долити…» І завів знову про свою любиму «чоринибурику».
Тим часом, віддалік, під лісом з’явилась іще одна пара: тітка Ірина з корзиною і її зять Сергій з клунком. За неписаним, але незаперечним сільським законом, Сергій тещу Ірину називав мамою. За тим же законом, були вони зять і теща з анекдотів. Щоправда, багатьма прикладами в нашому селі це й спростовувалось. Але тут був не той випадок. Чи, може, саме той…
— Мам› — схилився Сергій до тещі, дихаючи їй просто в лице, — стійте, он комар вам на лоба сів…
— Фу–у! — відсахнулась від нього теща, гидливо наморщивши носа. — Кака м’ята!! Сергію! Що ти таке гидке куриш? Їй–бо, любаскотиняка уже б здохла, щоб таке нюхала, а тебе й чорт не бере!
— Ма–мо! — натиснув Сергій — ось не лайтеся, бо комара вб’ю! На лобі.
— Я тобі вб’ю! Я тобі вб’ю! — аж зайшлася, підстрибнувши, Ірина — будуть тобі не те що комарі, а й джмелі довго в очах літати! Ти ба’… Вб’є!..
Помовчали. Зять, певно зрозумівши, що з комарем трохи перегнув, щоб загладити прикру ситуацію, якось зовсім невпопад, (а чи, може, продовжуючи якісь свої думки) раптом заявив:
— Мам… А може, дасте нам шматок городу — пісок є, глина є — давайте, будемо строїтись…
Ірина аж спинилась, ошелешена несподіваною заявою. Глумливо глянувши на зятя, який час від часу «стріляв» у неї навіть на цигарки, вона спитала із саркастичним притиском:
— Строїтись?! Це ж як? В шеренгу по два? Чи як? — І припустила чимдуж вперед, а Сергій з клунком поспішав ззаду, спантеличено шкрябаючи потилицю.
Я дивився вслід цій не то шерензі, не то колоні «по два» і аж давився від сміху. День удався!
А події розгортались далі.
Покректуючи, посміюючись і добродушно пересварюючись, йшли з базару Галина з Вірою — дівки на виданні, Вірина хресна мама Варвара та Галинина тітка, Наталка. Варвару всі на кутку знали як ледачкувату, бо в дворі у неї, крім обов’язкових для села кота і собаки, було заледве десять курок — ото й уся живність. А Наталка була відома тим, що слово в кишені не шукала: воно завжди у неї було на кінчику язика: точне, гостре — і поперед всіх. Щось якраз про домашню живність вони й говорили.
— А чи то я, та й не знаю, чи то я, та й не знаю, — господаровито і заклопотано казала Варвара, — як коло худоби ходити…
— А’вори, срако–ягодо, — їй в тон Наталка. — Ая’!
Моя хлоп’яча уява відразу жваво і чітко ту «ягоду» змалювала. Я так реготнув, що наша корова Красуня підвела на мене нерозуміючі очі і, теж фиркнувши, ударила себе хвостом по обох боках, ніби кажучи: «Ото, дурносміх!»
Жінки того не чули, бо були ще не близько, а вже коло мене Варвара знов продовжила переконувати Наталку:
— Та чи я не держала худоби? Та чи я й тепер не держала б, якби…
— Держала б.., Держала б.., — перебила її Наталка. — Ой держала б ти… Мершого ґрека за кукарека!..
Це вже було вище моїх сил! Поприсідали зо сміху на дорозі Галина й Віра… Покотився по траві, давлячись реготом, я… Посипались коментарі про ґрека і його «кукарека»…
Наталка зауважила підозрілий шум за кущами і хутенько відгорнула колюче гілля глоду. Її обличчя лукаво і строго усміхнулось:
— А–а! То ти, Петрів босяку? — вдавано–сердито не то спитала, не то ствердила вона — Чо’ іржеш? От як ми відійдемо, просуши штани, бо либонь, уже змокли.Пішли.
Я ледь відхекувався після реготу. Штани, все ж таки, перевірив: сухі.
Сонце все сміялося в безкрайому небі. Вітер все бешкетував у пишному гіллі. Пелюстки все засипали юну траву. А з базару все простували і простували до села сусіди…
Як же я усе і всіх витримаю, матінко?!
25.01.2015
