Жінки в умовах гендерної рівності. Історії представниць сильної статі. Водійка тролейбуса

 

Водійка тролейбуса

 

Сьогодні в Україні поступово долаються гендерні стереотипи. Проте перед більшістю талановитих жінок, які можуть працювати краще за тим чи іншим «чоловічим» фахом, у деякі професії досі закриваються двері. Користуючись своїм конституційним правом, вони в результаті потрапляють у гендерні лещата і стають жертвами дискримінації. Насправді ж професії водія, військового, столяра, пожежника та інших не мають статі. 

Аби зруйнувати гендерні стереотипи, ми поспілкувалися з жінками, які працюють на посадах, які в суспільстві вважаються чоловічими. 

Перша представниця сильної статі, яка погодилась розповісти про свою роботу, пропрацювала майже 35 років за кермом тролейбуса водійкою. Наталя Мисік розказала, що влаштуватися на посаду було відносно легко, але капкан дискримінації траплявся на шляху не раз, особливо в часи Радянського союзу. У тролейбусному парку працювали тоді переважно чоловіки. Зараз же на кропивницькому підприємстві КП “Електротранс” на посаді водіїв працює 46 осіб. 15 з них — це жінки.

 

—  Пані  Наталю, роз-кажіть, скільки працюєте на цій посаді та скільки вам було років, коли сіли за кермо тролейбуса?

— Я тут працюю близько 34 років, з 1983–го. Вперше сіла за кермо тролейбуса у 20 років. 

— Чи пам’ятаєте свою першу машину? 

— Тоді були машини на реактивній тязі. Це була ЗІУ, ще старої моделі. 

— Які були відчуття та переживання, коли вперше сіли за кермо?

— Маленький транспорт мені не підходить. Це не моє. Коли сіла вперше, звісно, дуже переживала. Одразу відчула відповідальність за людей у салоні. Пізніше зрозуміла, що пасажири знаходяться в салоні, а я в кабіні. Моя задача кермувати, щоб їм було комфортно, і не побити комунальну машину. 

— З якими відчуттями сідаєте за кермо?

— Машину треба відчувати, от просто відчути її хребтом. Наосліп знаєш, як поїхати та куди повернути, бо відчуваєш. Це важко пояснити. Я люблю цю професію. Більше немає що додати. У роботі бувають стреси, але вони не заважають її любити. Вранці встаю та йду працювати. 

— Чому вирішили обрати саме таку професію?

— Я з дитинства мріяла кермувати. Бачила, як гарні чоловіки їздять за кермом. Чисті та охайні, начищене взуття та білі шкарпетки. А ще мене завжди тягнуло до великих машин. Я вивчилася на майстра з пошиття взуття, хоча мені ніколи не хотілося працювати за цим фахом. 

— Як поставилися до Вашого вибору батьки?

— Мати сказала одразу: “Не можна. Ти не витримаєш”. Батьки були проти. Також були нюанси і в нас на підприємстві. Колись працював головний інженер, який одного разу зібрав всіх і вказав на мене: “Оце курча працювати не буде. Вивчиться та піде”. Недавно зустріла його, і він сказав: “Ну що, я не можу помилитися?”. Я відповідаю: “Ну, помилились гарно. На 35 років”.

— Як реагували радянські пасажири на Вас за кермом?

— Казали: “Хто ж це дитину посадив за кермо?”

— Як Вам працюється в чоловічому колективі?

— Прекрасно. Завжди спілкуємося на рівних. В нас на службі не діляться за гендером. Всі однакові. Як чоловіки, так і жінки виконують одну роботу.

— Чи потрапляли Ви у ДТП?

— Було дві ще по молодості. Вони сталися з моєї вини. Перед однією з ДТП я якраз отримала нову машину. Як зараз пам’ятаю, сталося це біля зупинки «Друкарня» об 11 вечора. Трохи її вдарила. Друга ДТП сталася на площі Богдана Хмельницького.

Дрібних ДТП тільки за останні чотири роки було три. Водії в’їжджали в зад тролейбуса. Одна із них була біля депо, коли таксист заснув за кермом.

— За останні роки доводилося щось самостійно ремонтувати в тролейбусі?

— Є такі роботи, які ми зобов’язані виконувати самі. На старих машинах треба було стяжку підкрутити, гайку поміняти, кутові вставки замінити, башмаки підбити. На нових максимум доводиться хіба що запобіжники поміняти, якщо знаємо, що перегоріли. Щоб виконувати якісь складні роботи зараз біля машини, то такого немає. Якщо є несправності, то їх ліквідовують електрики. 

— Які цікаві історії траплялися? Чи дово–дилося допомагати пасажирам, коли їм ставало зле? 

— Пологи не приймали, а от кілька тижнів тому доводилось на руках виносити дівчину. Їй стало зле, і вона знепритомніла. Винесли на повітря, надали першу допомогу та викликали “швидку”. Були також пасажири, у яких траплявся напад епілепсії.  Викликали «швидку» та намагалися допомогти. Смертей, на щастя, в салоні не було. Екзамени з надання першої допомоги, які нам щороку проводять, стають у нагоді. 

— Коли в салоні пасажири починають порушувати громадський порядок, які Ваші дії? Натискали тривожну кнопку?

— Ми допомагаємо пасажиру вийти з тролейбуса. Спочатку прошу піти по–хорошому, а якщо людина не слухає, то допомагаю їй вийти. На тривожну кнопку не покладаюся. Такі пасажири кожен день трапляються. Буває навіть по декілька. Це в основному нетверезі або безхатченки. Часто пасажири допомагають навести порядок в салоні. 

— Як близькі ставляться до Вашої професії?

— Вони зрозуміли, що це моє. Батьки не підтримували. Вступала я на в’язальницю. Це було моїм хобі. Три роки працювала на фабриці, але не сподобалося. Коли прийняла рішення, то мати почала лаяти: “Звісно, я б тебе не пустила туди. Це не жіноча робота”. Що б мати не казала, а мені ця робота подобається. 

 

Дмитро Семенюк